Я не мамоні, а Богу молився.
У самоті, у чаду суєти
що тільки грішнику ніччю не сниться,
поки несе його в інші світи?
Не у пустелі великій, гарячій
душу мою гартував херувим.
Я опинився у храмі, неначе
маю покаятись бестіям злим.
Як у кіно із дешевого мила,
Зала сіяє, накриті столи.
Інтелігентно начищені рила,
наче не п'яні, як завше були.
І ради цього надутого лиску
посеред́ині неначе і я.
Будуть судити по чорному списку
книги неписаного житія.
Зирять на мене і косо, і криво
ситі й нена́ситні люди-жлоби.
Мало одного на юрмище хтиве.
Хоч би і двоє – тріщали б чуби.
Той наміряється різати руку,
інший ціляє у серце моє.
Рило нахабне виймає шаблюку,
а нахабніше – кайдани кує.
Люта містерія хижого кодла.
Деякі пики знайомі мені.
Ця інквізиція Саванароли
чимось нагадує нинішні дні.
Путі і жирі ще ті ненажери.
Злобні вампіри жадають крові.
.............................................
Раптом у зал відчиняються двері
і – на порозі мої візаві.
Я ще повірити цьому не можу –
чудом являється дивний дует:
он усміхається ніби Серьожа,
а із гітарою – наче поет.
Поряд зі мною сідають до столу,
залу гадючу очима їдять.
В пики нахабної черево голе,
роги і ратиці з ляку тремтять.
– Ну, шалапути, злодії, горили, –
мовить суворо колишній Жеглов, –
може, із вас я мотатиму жили,
може у вас я пускатиму кров?
Що за претензії, ей, суперомени?
І припечатав на стіл пістолет.
– Хто проти нього, давай, проти мене.
Де там диявол? Іду тет–а–тет.
І... опустіла містерії зала.
І усміхнувся Єсенін мені.
Це неймовірно, і цього немало,
поки Висоцький іще на коні.
І задзвеніла високо гітара.
Він семиструнну акордами рвав.
І українською з нею на пару
пісню про клена Єсенін співав.
Голос тонесенький, як у дитини.
Я пам’ятаю, він був ягоза.
Забороняли його люди-свині.
І покотилась у мене сльоза.
Він обійняв мене. Теж – зі сльозою.
Ось воно наше родинне життя.
Наче мій син повернувся із бою.
Він же давно мені – юне дитя.
І як буває у добрій родині,
тихо повідав мені сам-на-сам:
– Злодій повісив мене на бантині.
Не довіряй самозваним братам.
І приєднався до наших секретів
той, що і перший, і другий, і третій,
поки співав про війну і бої:
– Знаєте, був я і битий,і тертий,
тільки не я винуватий у смерті.
Я не помер. Мене вбили свої.
................................................
І помахавши прощально рукою,
разом пішли у небесний вокзал,
не зачиняючи хід за собою,
поки сугестії виметуть зал.
Дивно, що ми говорили на рівних
і не було ні вини, ні проклять
за анексовану берега п’ядь.
Тільки і мови:
– Ідемо до прірви.
Не забувай. І прости за невірних,
адже не відають ще, що творять.
................................................
Я просинаюся. Мокра подушка.
Отже, буває таке уночі.
Бозя громами везе калачі,
зирить сова, нашорошивши вушка.
На підвіконні – «жегловская пушка»,
а за вікном гомонять пугачі.
Літечко друге уже проминає,
поки на сході війна не вщухає.
Сонце ще сходить і мріє блакить.
Як же простити губителя краю?
Я не прощаю. Хай Бозя прощає
тих, кого Бог ні за що не простить.
а судний день таки буде... взагалі, дивна ненажерливість і водночас богузливість і безвідповідальність... вразили... хоча, як завжди (повинна була б до цього звикнути)
I.Teрен відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Вони нас і досі оточують і опорочують як не на роботі, то на дачі чи ще деінде.
Переплюнув... і серьож, і володь, і жигнових! Я б радив ще одного Володьку згадати... Той теж двома кулями самогубив! 
Бомбелезно!.. ДЯКУЮ. 
