Я різко підвівся. Кров не встигла за тілом і в голові запаморочилось. Серце шалено калатало, дихання було частим. По лиці стікав піт. Ні. Це реальність, це не може бути сном. Теплі руки лягли мені на плечі.
- Макс, заспокойся – чув я – все гаразд, ти вибрався.
Я не реагував. Я ладен був заприсягтись, що мені не вибратись. Я був безсилий, проти своєї підсвідомості…
Ніжні руки обійняли мене і вклали назад на м’яке ліжко. Мій погляд охоплював усе навколо, але я не міг його ні на чому затримати. Я відчув, як тряслись власні руки. Ліля тримала мене за плечі, щоб я не міг встати. Її лице було стривожене. Розширені зіниці, щоки набирали білого кольору. Я швидко глянув їй в очі. В них було життя. Справжнє життя, без жодних домішок пустоти. Значить я повернувся.
- Де я? – запитав її.
- Ти там де й був – відповіла вона – ми в цій ж квартирі.
- Що саме сталось допоки мене…
Допоки мене, що? Не було? Мозок ще працював слабо, я не міг зрозуміти різниці між ілюзіями та дійсним. Вас це немає дивувати. Більшість з вас так і живуть. Дивлячись на те, чого немає і не бачачи того, що є прямо під власним носом. Для вас це норма.
- Ти багато пропустив – сказала Ліля – але ніколи розповідати. Скоро дізнаєшся сам.
- Нам треба забиратись звідси – я знову спробував підвестись.
Ліля спробувала завадити, але я був сильнішим. Я поглядом дав їй зрозуміти, що вона не зможе нічого зробити. Це буває, не треба голосу, криків чи сили. Достатньо наповнити свої очі холодною сталлю. Холодними вогнями рішучості. Перед ними люди не можуть встояти. А вчасності не встоять і жінки. Їх можна змусити послухати себе лише глянувши на них. Вони зрозуміють. Не знати чим, але це до них точно дійде.
- Ти пережив самий сильний наркотичний…
- Тріп – підказав я – в наркоманів це називається тріп.
- Точно – кивнула та – як ти себе почуваєш?
- Поки що нормально – збрехав я.
Вся сама соковита х*йня почнеться зранку, як тільки те пійло дасть про себе знати. Завтра це буде нагадувати ломку. Але тривалість в неї буде коротша. Всього один *бучий день. День, що буде тривати вічність. Завтра я пожалію, що не помер сьогодні.
Піднявся з старого скрипучого ліжка. Ліля притримувала мене за плече, щоб я не впав. Я намагався звільнитись від її опіки, але тут вже вона була невблаганна.
- Ми змогли, Макс – шепотіла вона – змогли, чуєш?
- Ти це змогла – пробурмотів я – ти сама це зробила. Я багато пропустив, допоки був в від ключці?
- Ну, як тобі сказати… - почала та.
- Яком доверху – розгнівався я – так і сказати.
Ліля глянула на мене. Вона вирішувала, аналізувала чи готовий я до правди. Я ж в цей момент поволі крокував до виходу. Вона вже не тримала мене. Мені було це непотрібно.
- Ходімо – сказав я їй – чи ти хочеш тут залишитись?
Вона підійшла, взяла мене за руку. Її холодні, ледь вологі губи торкнулись моєї щоки. Я запитально глянув на неї.
- Марко розповів – тихо сказала вона – як ти з цим справляєшся?
- Це все, що я вмію – знизав плечима – справлятись. Я мабуть народився для цього.
