Ми – люди статуї, вибиті з каменю.
Нашим творцям вочевидь забракло умінь.
Чи спеціально залишили нас не ідеальними,
Аби ми до кінця обрамлялись самі.
Щоби впали униз, і тріснуло тіло нам.
Залишилась хіба що одна тонюсінька нить.
Аби, що б з нами не сталось, ми вірили,
Ми живі доти, доки в нас є ця мить.
Колись руки, витесані криво і косо,
Доторкнуться до серця забитого в клітці.
Нехай непомітно в них руху й емоцій,
Та для тебе вони будуть найкрасивіші.
Нехай ми лякаємо очі й ріжемо руки,
Погляд в нас завжди напрямлений в небо.
Ця нить швидше від світла і звуку.
Від мого серця… до тебе.
