-ти знаєш – сказав Кролик, затягуючись – цим світом керує страх. Як хутін. Тільки страх.
- ти дебіл – відповіла я і подивилася вгору. Мурашки табунищами бігали по шкірі. Ця тиша дико нервувала, а поодиноке шурхотіння змушувало здригатися усе єство, натягуючи нерви як нитки на верстат.
- ну чому? – зітхнув він – от дивися, ми тут, в самій, вибач за вираження сраці. Що нами керує?
- інстинкт самозбереження – я відповіла майже пошепки.
- ти не боїшся? – Кролик підняв моє підборіддя і вперто глянув у вічі. Я здригнулася. Якщо скажу ні – збрешу. Тому я просто промовчала і відвела погляд – він тут…
Це прозвучало наче вирок. Хоча… так воно і є. ми всі помремо. Ну не всі. Лише я і Кролик.
-Ей, мала. Ходи до мене. Хоч обійму тебе на останок – майже пошепки. Я міцно притислась до нього і… десь там почулися кроки…
Знаєш, знайомства в Інтернеті дурна штука. Хто це, що це, де це? Ти ж не знаєш. Але в житті треба спробувати все, от я і познайомилася. З мужиком. 30-ти річним. З нареченою. На прізвисько Кролик. Мімімі, та?
Але він виявився досить таки прикольним чуваком. Ну не враховуючи нареченої-стерво, в нього все було ідеальним. І я що? Звісно ж я подумала, що це обман. Але це виявилося правдою. Сама в шоці. Досі.
Так от, познайомились, поговорили і… та в принципі все. Ми просто переписувались. Кілька років. Те відчуття, коли радишся з мужиком щодо свого хлопця і вашого спільного життя… ну це ж я.
Ну от, зараз має бути ліричний відступ як у всіх фільмах жахів, що мені ен-нна кількість років, я екстасен(к)с і бачу привидів. Або щось подібне.
Взагалі-то, ні. Я нормальна. Дивлюся фільми жахів і, як всі підлітки, чекаю зомбі апокаліпсису. Це була наша спільна тема, до речі.
Одного прекрасного дня, коли голубіло небо і літали рожеві єдинороги ми все таки зустрілися. Познайомилися, поцільцювалися в щоку і пішли… в цирк. – для чого? – запитала я здивовано в нього – подивимося на світ збоку.
Банальна відповідь, але щось у цьому є.
А в цирку мені сподобалося. Особливо тварини. Люблю великих кішок і змій. А ще кроликів. Ну як дитина, короче.
Після виступу ми побачили фокусника з капелюхом. Навіть не капелюх, а цей, циліндр. Невиправний Кролик почав шепотіти мені на вухо, що в таких ходять лише пі%раси або косплейщики. Я стримувала посмішку, але в глибині душі погоджувалася. В глибині.
Фокусник побачив нас і всміхнувся. Наче привітно, але водночас… загрозливо? Ну мені пробігли мурашки по шкірі. Я автоматично притулилася до Кролика, аж той не зрозумів, що сталося.
-як вам наш цирк? – голос фокусника був вкрадливим і холодним. Хрипким. Бр-р-р-р.
- непогано – всміхнувся Кролик і погладив мене, мініпута, по голові.
- хочете розкрию таємницю? – голос задурманював. Ну не знаю. Не могла я з власної волі кивнути і… очікувати? Чого?
Чоловік взяв свій циліндр і натягнув Кролику на голову… на шию… на груди… де Кролик? Мене повністю пронизав жах. Я перелякано подивилася вгору, побачила холодну посмішку і….
-мала. Мала, прокидайся ! – мене трусили як при найсильнішу землетрусі, аж подих перехоплювало. Я розплющила очі – Кролик… блін, що сталося – я різко сіла і в голові закрутилося. Де ми? Що це? Що відбувається?
- я не знаю…. – всього три слова. Три грьобаних слова, а відчаю в них більше ніж в ранкових новинах в Афганістані.
- як звідси вийти ? – пошепки. Мені починає бути страшно.
- он там – показав Кролик в гору. Я підняла голову і десь далеко вгорі побачила стелю гримерки і криси циліндра. Мені потемніло в очах…
- мала – Кролик обійняв мене – ти тільки не бійся, добре? – обійняв мене. Я вже якось автоматом кивнула. Це ж не все.
- ми… ми тут не самі – пошепки.
Мені похололо на душі. Не…самі? Як..хто…ЩО тут є?
Я прислухалася і почула чиєсь дихання. Собака? Ведміть? Що це? Що це? Що це? Що це? Що це?ЩО?!!!!
Паніка. Серце б.ється швидко-швидко. Воно дихає все голосніше, ближче, страшніше…
Кролик не витримав цього напруження і просто міцно стиснув мене в обіймах – все гаразд. Заспокойся. Я тебе не віддам. Нікому, чуєш?
-ми всі помремо…- шепіт, відбивався від стін. Ми не перші. Ми не останні. Він тут…
Кроки так само раптово стихли. Кролик полегшено зітхнув, але не відпускав – бачиш, нами керує страх. Я вже систему розробив.
-яку?
- керуванням людьми…
Така незручна тиша. Людьми керує страх? А як же любов? Хоча любові немає. Ти просто боїшся втратити цю людину… блін…
-розкажи… - знаю, в цю мить я була схожа на дитинку, яка просить, щоб на ніч розповіли казочку. Але мені було байдуже. Ми тут. Ми не самі. Ми можемо померти. Що ще має значення?
Кролик погладив мене по волоссю – от уяви. Ти сама вдома. Опівніч. Всюди тиша і ти починаєш чути уривчастий дитячий плач. Просто в себе в кімнаті – від його голосу в мене мороз пішов по шкірі – він все голоснішає і голосніше. Ти не розумієш, що відбувається. Аж раптом згадуєш, що колись в цьому будинку жила жінка, що викинула свою дитину через вікно. Ти підходиш до вікна і бачиш цю дитину. Без шкіри, скручена, брудна вона з диким криком лізе на тебе. Ти пручаєшся і намагаєшся її відштовхнути від себе і… штовхаєш бабусю в маршрутці. Тебе покарав шеф за спізнення на роботу. Отак треба керувати людьми, мала.
-ти дуже жорстокий – тихо прошепотіла я – це занадто. За що нас так карають зараз?
- за все. Причин достатньо.
- Кролик…
Але Кролик раптом ахнув і раптово обм.як. позаду стояла величезна тінь, яка голосно дихала йому в спину і вгризалася гострими зубами у теплу плоть. Велика крапля крові впала мені на щоку…
Що це? Де я? чому тут так пахне ліками?
Довкола бігали якісь люди і щось кричали. Циркові звірі стрибали через вогняні кільця. Дитячі скрючені тільця плакали по кутках. Тінь важко дихала в мене за спиною. Тільки Кролик стояв коло великого входу в циліндр і простягав мені руку - мала, ходи до мене.
Я простягла руку йому на зустріч – Кролик…Я вже йду…. Ще кілька днів…Кілька разів… Один передоз і … я вже тут.
Присвята Чарівному Кролику.