МАНКУРТ
Манкурти своєї душі,
Що плавлять зіницями небо,
У серці несуть спориші,
Як гідну нагальну потребу.
Ерзаци щасливих людей,
Мов виткані тінню обличчя,
Повільно зливають в котел,
Здіймаючи вище і вище
Клішейні строкаті думки.
Сніданок. Обід і вечеря.
Покірно ховають роки
Нових всеохопних істерик.
Нічого нового. Вже чули. Було.
Помер клятий світ ще сто років потому,
А в пост - модернізмі видніється дно,
Як край насолоди німому Сліпому.
Ти не помер, але стогнеш від плит.
Закований в лінії підлого болю.
І пуститься дощ. І наповниться світ
Манкуртами власної долі.
26.09.2015.
