Вадиму (Масаю)
* * *
Він схилився над
Розчепіреним столиком
Привокзальної кав’ярні,
Якоїсь маленької станційки.
В грудях дзвоном
Калатало серце
І дзвякали в такт копійки.
І ридав від’їжаючий потяг –
Мабуть відправляючи
Реквієм
По ньому – живому...
Із дверей потягнуло протягом,
А вздовж лінії долі –
Пролягла дорога
До рідного дому.
А він сидів замислений
Тет-а-тет із собою –
Він один лишився живий
У тому бою...
З гуркотом впали милиці
На цементний діл,
Та ніхто з присутніх
Не насмілився
Підняти їх,
Перечепившись об погляд
Його очей,
І лиш дикий сміх
П’яної компанії
На мить розірвав тишу,
Обірвався і стих.
Який порожній світ...
Завжди у ньому
Хтось на когось чекає...
Хай ніхто, ніхто,
Не знає, не знає, не знає –
Нехай пробачать,
Що він приїде сьогодні...
Мамині сльози такі пекучі,
У брата губи тремтять,
За вікнами дощі холодні
Плачуть...
ВОНА ж не прийде –
Не посміхнеться
Мабуть ніколи...
Нехай не бачить,
Нехай забуде
Його – ТАКОГО!
А серце дзвоном
Вдаря об груди,
А серце коле...
Він – невмирущий,
Він – не пропащий.
Жорстока доле.
У нього руки
Й душа у нього –
Він зможе все!
Він, як дідусь Андрій
Стане шевцем!
І просвітліло лице.
Він шитиме босоніжки
На тендітні дівочі ніжки!
І буде у нього
Найщиріший друг –
Вівчарка
Названа Альбою...
Так мислив він
І загусали сутінки
Над порожньою гальбою.
