У моїй душі сильно віє вітер. Але мені подобається.
Чому? Бо це освіжає.
Забившись у міцну шкаралупу, вітер досягає до самих віддалених куточків моєї душі. Її терплячими, боязкими продувами проникає до замкнутої на всі замки свідомості, потроху повертаючи мене до життя.
Я люблю вітер.
Я люблю Її ніжну, а часом й пронизливу прохолоду.
Вона дарує мені почуття свободи.
Я люблю Її за те, що я можу легковажно, але надійно довірити Їй свої думки. Те, що я не можу розповісти нікому, я відкриваю Їй. Саме тому, Вона так глибоко засіла у мені. Я відчуваю Її кожною клітиною свого тіла і це приносить мені почуття надійності.
Розмовляючи з вітром, я позбавляюсь від усіх своїх тривог, адже Вона виносить їх кудись далеко. Вона виносить їх туди, звідки вони не знайдуть дороги назад. Вони більш не повернуться до мене. Вони вже загубились, розчинились у просторі...зникли.
Як спокійно.
Після довірених тривог, я ввіряю Їй свої мрії. Вона донесе їх тому, хто може їх здійснити. Або туди, де вони дійсно потрібні. Він занесе їх далеко, аж до небес...а потім поверне мені знов.
Мені подобається відчувати вітер у собі.
Мені подобається...жити з вітром, з нею.
