Наталя зробила хитро. Стареньку хонду ми обміняли на стару ладу. Навіть отримали каністру бензину в подарунок від того хлопця, що його вмовила Наталя.
- Зміни номери – порадив я – і цифри на двигуні…
- Та знаю – він поправив кашкет на голові – не пальцем роблений.
Тоді ми востаннє повернулись назад в Івано-Франківськ. Ліля не говорила цілу дорогу. Вона вляглась на заднє сидіння і заснула. Чи вдала, що заснула. Тепер я сидів за кермом. Наталя тихо сопіла, міцно тримаючи свій рюкзак. Мені стало цікаво: що в ньому? Одяг? Бабські цяцьки? Ні, вона не така дурна.
Відповідь прийшла несподівано: Делірій. Її бабуся ж привезла запаси і залишила її в неї на зберігання. А може вони були там і до того. От чого вона відмовлялась пускати мене в ту кімнату. Боялась, що я знайду його? Захотілось викинути її з машини і проїхатись кілька разів по її розпластаному тілу…
Ні – вирішив я. Вона ж мене не залишила в квартирі.
Ми приїхали до церкви отця Михайла. Там якраз закінчилась служба. Люди в святковому вбранні виходили з воріт та розходились по вулиці. На мене навіяв холод. І там мічені. Ні, я не хочу цього відчувати. Чому мої здібності не пішли геть? Не залишились в темряві навіяні приступом безумства.
Бл*ть! Блятьблятьблять!
А як би ти тоді врятував Лілю? Як би ти познайомився з Кариною? Що б ти тоді робив без свого прокляття? Ти б жив без ніякої цілі, як більшість цих людей. Ти б був ніким. Пустим місцем, без призначення…
Я потряс головою. Голос всередині мене говорив словами Марка. В душу закрались сумніви. Що як мій брат правий? Що як всі ці роки він чинив правильно, а я ні? Всі ці роки я тікав від…
Тікав сам від себе.
- Ми приїхали – розбудив Наталю – прокидайся.
Лілю будити потреби не було. Вона підвелась крижаним поглядом глянула на мене і вийшла з машини, так гримнувши дверима, що я смикнувся. Я знаю, я заслужив. Вона не така як Карина. Карина мирилась з моїм способом життя. Вона знала, що я повернусь після всього.
Може й зараз вона чекає, що я поїду за нею. А може я сам себе переконую, що це не кінець. Яка в кінці кінців тепер різниця. Життя йде далі.
Отець Михайло про щось говорив з Марком. Саша стояв обабіч церкви, біля старого сірого шеврове. Спочатку я підійшов, привітався з ним. Капюшон закривав його побите лице. Але виглядав він впевнено.
- Ти з нами? – запитав його.
- Звісно – впевнено відповів він – вчорашня фігня мене не налякає…
Він брехав. Брехав собі і всім нам. Він не чекав, що романтика наших пригод вилізе аж так. Тепер він дійсно розумів у що встряг. Але він не міг відступити. Я знав, як це. Ніби героїн: спробуєш раз і вже не зупинишся. Марко вдало затягнув його в наше болото, як і покійного Антона та Геральта. Вони дійшли тієї межі, коли не могли повернути назад. Чим закінчилось ви в курсі.
Але навіть знання цього вже не могло його спинити. Я недооцінив Олександра. В ньому горіло полум’я. Той самий жар, що й в мені колись. Тепер ж я чув у собі зовсім інше полум’я. І горіло воно зовсім інакше. Це можна порівняти, хіба з пробудженням після довгого сну.
Ми кивнули одне одному. Я підійшов до брата. Він якраз говорив з отцем Михайлом. Старий ледь не плакав. Розумів напевне, що не побачить більше Марка. Я не встиг заговорити, як священик обійняв мене.
- Не сердься, Максе – сказав він – я ж як краще хотів.
- Знаю – тихо промовив я.
- Хотів би я поїхати з вами – він нарешті відпустив мене – та старий вже, за психопатами ганятись.
- Ви допоможете нам тут – мій брат завжди знав, що сказати.
- Звісно – закивав отець Михайло – всі зв’язки підніму.
Він ще багато чого нам наговорив. На тому й попрощались. Отець Михайло обійняв та перехрестив усіх нас, навіть Наталю. А потім повернуся в церкву з обіцянками молитись за нас. Ліля пересіла в машину, котру дістав Марк. Саша про щось говорив з Наталею. Не знаю про що, тай не хочу знати. Ми з Марком стояли біля церковних воріт.
- Готовий? – запитав він.
- Буду, коли ти мені нарешті розповіси всю правду – сказав я.
- На все свій час…
- Нах*й час! – я різко обірвав його – ти боїшся. Боїшся так сильно, що тобі потрібна моя допомога.
Брат промовчав. Він невинно насолоджувався сонячними променями. Але я знав, що попав в десятку. Марко дійсно боявся. Ось вся його хитрість. Вся його впевненість, всі навички та зв’язки не могли йому дати ніякої переваги над тим, кого ми шукатимемо.
- Я знаю, чому ти завітав до Наталі тоді – тихо продовжив я – по делірій. Він до речі в неї в сумці, хіба ні? Навіщо тобі стільки?
- Не мені – коротко відповів мій брат.
- Що ти приховуєш? – я не збирався відступати.
- Нічого – він глянув на мене – одне скажу прямо зараз. Прокляття цієї дівчини, духи в квартирі Едика, помста тих Скінхедів… Це все ніщо в порівнянні з тим, що може статись. Я розповім по дорозі. Щось після того, як ми перечекаємо хвилю пошуків нас з тобою. Все, що мені потрібно – це мій брат, котрий хотітиме того, що й я. Ти, я, Ліля, Саша – в чотирьох ми справимось…
- Я повірю тобі – сказав дивлячись в його очі – цього разу.
Він простягнув мені руку. Я потис її.
- Як в старі добрі часи?
Я кивнув на знак згоди. До нас підійшла Наталя. Передала нам свою сумку. Марко ж в свою чергу передав їй ключі.
- Заляж на дно – владним голосом наказав він – почни нове життя.
Вона слухняно кивнула. Тоді глянула на мене:
- Ми більше не побачимось? – запитала вона.
Я знизав плечима. Скоріше за все ні, але я не хотів їй цього казати. Хоча я розумів, що давати пусті обіцянки ще гірше.
- Час покаже – сказав, як Марко хвилину назад.
- Нах*й час – вона поцілувала мене в губи і швидко пішла до машини.
Двигун завівся, і жигулі зрушило з місця. Ми з братом дивились їй вслід.
- Як в тебе це виходить? – запитав він – з жінками?
- От цього я не дізнаюсь ніколи.
- Загадка всесвіту – засміявся брат.
- Заздри мовчки – я поволі покрокував до машини – давай, нам ще їхати.
