На роздоріжжі двох сільських доріг
Стояли люди, кожен кудись їхав.
В старенькому пальті, без шапки, босоніж
Сидів сліпий і щось собі мугикав.
Я підійшов про щось поговорить,
Як водиться, на всі буденні теми.
В розмові швидко час летить,
У кожного, мовляв, свої проблеми.
- Як добре, що не бачиш ти,
Що робиться на білім світі.
Бо люди стали злі, не має правоти,
А дні, як ночі – сірі й непривітні.
Сонце не гріє, небо не ясне,
Все продається, та грошей не має.
Щасливий ти , не дивлячись на це,
Не думаючи, що тебе чекає…
Сліпий всміхнувшись відповів:
- Радію я, що чую пташки спів,
Що відчуваю запах трав у лузі.
А Богу дякую, що ось тебе зустрів,
Що я живу, що зустрічаю друзів.
Щасливий з нас обох лиш ти, -
Сказав «просвітлений» у слід.
- Бо можеш щохвилини ти радіти,
Що БАЧИШ, хоч і сірим світ.
