"Хто ні разу не був у ринзі, той не знає. що таке час"
Ернест Хемінгуей
- Ей, ти! – окликнув мене хтось.
Я обернувся. В парку, тому що біля залізничного вокзалу, було не так багато людей. Хоч і тоді був теплий травень, що плавно переходив в літо. Я оглянувся. На лавці сидів один хлопець, десь мого віку, може молодший. Лице звідкись знайоме, але от пригадати я не міг. Він був в білій футболці, та в шортах. Спокійно сидів на лавочці та пив пиво.
- Так – він помітив мій погляд – я до тебе.
Я напружився. Неприємне тремтіння розбіглось по тілу, але я швидко вгамував своє непокоєння. Робити нічого, підійшов до нього. Він уважно глянув на мене. Оцінив з голови до п’ят.
- Не впізнав мене?
- Ні.
- А я тебе одразу впізнав. Ти в березні зламав мені щелепу і травмував коліно. Ну, присідай, чого стоїш…
Я сів біля нього. Тепер я впізнав його. В кінці лютого, я не поділив щось з ним та його другом. В результаті вони збили мене з ніг і довго били ногами. Я вирвався, накотився йому на ногу, травмувавши коліно. Тоді вліпив його головою в перила і прописав в щелепу. В кулаку тобі була вірна запальничка крикет, от його щелепа і не витримала. А друг його втік, побачивши це.
- Тепер згадав – сухо промовив я.
Ми промовчали. Я дістав сигарети, простягнув одну йому. Закурили. Це до біса незвично, сидіти от так з ним.
- Гарний удар – похвалив він.
Я мовчки показав запальничку. Він зрозумів.
- Твій друг кудись тоді втік – холодно сказав я – в тебе хєровий вибір друзів, ти знаєш це?
- Знаю. Тепер вже не друг. Своїх в біді не залишають.
- Значить не такі вже й друзі. Наступний раз краще підбирай супутників, коли лізтимеш до когось.
Він хмикнув. Я бачив його тоді, і бачив зараз. Адекватна людина. А тоді він був простим бидлом.
- Ти мені тоді два зуби вибив – признався він – добре, хоч не передніх.
Я мовчки знизав плечима. Мовляв: буває.
- А сам як тоді? Дійшов до дому? А то ти на снігу після себе добротно крові виплюнув.
Я ствердно кивнув. Дійшов – це м’яко сказано. Я лежав тоді поряд з ним в калюжі власної крові і блювотиння. Перші кілька метрів буквально я повз на чотирьох.
- Два тріснуті ребра і струс мозку. На ранок по блював, ще два дні відливав кров’ю. Але зараз все норм.
Насправді ребра мене боліли до сих пір. І я тоді кілька днів провалявся в ліжку. І що сцяв, що блював я тоді довше. Просто я не міг цього показати. Я швидше би повторив те побиття ніж би розповів йому, як насправді було.
- І то добре. А мені ще з місяць не можна отримувати по щелепі. Он сиджу тепер дома, не п’ю. Хіба лише пиво. Навіть читати почав.
- І як? Я про книжки.
- Ніяк.
- Спочатку завжди тяжко.
- Та я просто життя нове починаю…
От так ми й сиділи. Двоє незнайомців, що ледь не замісили одне одного. Закурили ще по одній. Він розговорився. Розповідав про себе, чим займався, невдале кохання, розчарування в житті, борги, неприємності, багато ще чого. Його пляшка опустіла, а мої сигарети поволі закінчувались. А ми далі сиділи і говорили, як давні приятелі. В цей момент він був мені ближчим за друзів. Або за людей котрих я вважав друзями.
- Я тебе для чого покликав – нагадався він – ти цей, не ображайся. Знаєш як це буває…
- Знаю. Ти теж без обід.
- Звісно.
Він встав. Повернувся до мене лицем, простягнув руку. Я потис її.
- Я знайду тебе, коли заживе щелепа – без тіні погрози в голосі сказав він.
- Нехай щастить – байдуже відповів я знизавши плечима – я ні від кого не ховаюсь.
Він зареготав. Так і полишив мене сидіти самого на лавочці. Звідки йому знати, що за чотири місяці він вже третій, хто мені таке говорить.
- Візьму реванш – кинув через плече.
- Щелепу головне долікуй.
- А ти ребра. Ну бувай.
- Бувай.
Він пішов, а я залишився сидіти на лавочці і курити. Дивно, але я мав би теж злитись, мав би переживати. Мав би, але погода була настільки хорошою, що мене це заспокоювало. Прийде він по мене, не прийде? Та яка по факту різниця? Боятись того, що піднесе тобі життя? Ні дякую. Жити треба сьогоднішнім днем. Скажете минуле потрібно для висновків? Так, за умови, що висновки правильні. Але давайте не будемо обманювати себе. Нам розбивають серце, ми замикаємось в собі. Нас розчаровують, ми не віримо людям. В нас щось не виходить, ми вішаємо на себе ярлик невдахи.
Те саме з майбутнім. Воно ще не настало. А чи настане: не факт. Просто є ціль. Є щось до чого нам потрібно йти. Я знову глянув на того тіпа. Реванш? – подумалось мені. А в кінці кінців, чому б і ні?
ID:
637853
Рубрика: Проза
дата надходження: 23.01.2016 00:17:21
© дата внесення змiн: 23.01.2016 00:17:21
автор: Тост
Вкажіть причину вашої скарги
|
