Кава парує,
життя вирує.
Голова повна
кашею думок.
Надворі слякоть,
дорога в колдобинах,
Донбас в руїні
Злодії крадуть,
руки б їм обтяти.
Прем’єр балака по фені
Хоч бери рубцак
і в Європу.
Куди ж іще.
….
Йшов якось стежкою
через ліс.
Зустрів кабана.
Мабуть старий,
бо шерсть геть посивіла,
довга, заростями причесана
від голови вздовж тіла.
Зупинився, дивлюсь на нього,
він дивиться на мене.
Відразу думка
хто з нас здобич.
Пройшло бездна часу,
втомилися дивитись
одне одному в очі.
В очах кабана мудрість,
грізно рикнув і
подався в зарослі
аж затріщало.
В лісі пахло грибами.
……
Час безперервно крокує
залишаючи позаду все.
Залишає безглузді помилки,
яких уже ніколи не виправити.
Позаду залишилося пів світу
сходженого постарілими ногами,
залишилося пів світу баченого
вицвілими на сонці очима.
Час це той мандрівний потяг,
Який все більше набирає швидкості,
і якого уже не спинити аж
до тої останньої зупинки.
По той бік вікна – спомину
пробігають тіні – миті,
які колись відбилися у сірій
речовині матриці – мозку.
2016р.
