Шматками дум вітається світанок.
Недбало пломінь кинутий на стіл.
Оце й усе, що в тиші препустій
насилу влию в душу на сніданок.
Зітхає чай - покинуте дитя
минулих ранків свіжо-передденних,
одноманітних, зрідка - небуденних...
Пахучий чай, шпурнутий в забуття.
В одну з іще ненапханих комірок
своєї \"психе\" кину другий промінь.
А згинуть гул та пообідній гомін -
вже й готувать не треба підвечірок.
19.04.2015 [23:20>
