|
Я тільки поступив у другий клас молодшої школи, але уже її зненавидів. Зненавидів не тому, що потрібно було запам'ятовувати формули й читати довгі лекції про нанотехнології , або друкувати усе, що спадає на думку і отримувати за свою ж точку зору "провалено".У школі було надто тихо, надто людно і надто самотньо. Он-лайн курс навчання просто не хотів бути цікавим чи потрібним. А екрани техніки, що уже пускали своє світлове коріння у пальці усіх довкола, лякали своєю яскравістю і чорнотою водночас.
Кожного дня я прокидався під механічний голос будильника.
"Доброго дня, вас вітає система "Ранковий годинник". Будь ласка, прокиньтеся.Будь ласка, прокиньтеся.Будь ласка, прокиньтеся.Будь ласка, прокиньтеся.Будь ласка, прокиньтеся.Будь ласка, прокиньтеся.Будь ласка, прокиньтеся.Будь ласка, прокиньтеся.Будь ласка, прокиньтеся.Будь ласка, прокиньтеся.Будь ласка, прокиньтеся.Будь ласка, прокиньтеся.Будь ласка, прокиньтеся.Будь ласка, прокиньтеся.Будь ласка, прокиньтеся.Будь ласка, прокиньтеся.Будь ласка, прокиньтеся.Будь ласка, прокиньтеся.Будь ласка, прокиньтеся.Будь ласка, прокиньтеся.Будь ласка, прокиньтеся.Будь ласка, прокиньтеся.Будь ласка, прокиньтеся.Будь ласка, прокиньтеся.Будь ласка, прокиньтеся.Будь ласка, прокиньтеся.Будь ласка, прокиньтеся.Будь ласка, прокиньтеся.Будь ласка, прокиньтеся.Будь ласка, прокиньтеся.Будь ласка, прокиньтеся.Будь ласка, прокиньтеся.Будь ласка, прокиньтеся.Будь ласка, прокиньтеся..."
Від цього хотілося врости у ліжко чи , принаймні, вистрибнути з вікна.
Цікаво, чи той, хто придумав електрику не покінчив життя самогубством? Якщо ні, то чи зробив би він це, якби дізнався, що я думаю про його винахід?
Я був би незмірно щасливий.
Міс Сайленс ніколи мене не будила. Вона лише інколи сиділа поряд зі мною на кухні й відвозила у цю катівню, під назвою школа. Міс Сайленс , так звати мою матір. Міс Мовчання. Хоча, їй личить Міс Відсутність. Або Міс Байдужість, або Міс "я люблю он-лайн петтинг".
Вона жахливо мовчазна і комп'ютеризована жінка. Інколи мені здається , що вона комп'ютеризована настільки, що не є уже й жінкою.
Дорога до школи проходила співзвучно до її імені, тобто ніяк. Навіть коли ламалася машина, ми все одно йшли мовчки, наче у різних всесвітах.
- Мам.
Її пальцями снували корені прозорої клавіатури, а очі проковтнули андроїдні лінзи.
- Мамо.
Її спідниця сягала колін, а край блузки пах кавою, у яку я два дні тому його вмокнув. Схоже вона ще не виходила з системи. Або просто не помітила.
- Ну мамо.
Я сподівався на 2 варіант, але здоровий глузд говорив, що це саме варіант номер 1.
- Мамо! Мамо-о!
Її очі глянули на мене; бачачи як чиясь рука пестить чиюсь піхву.
- Мамо! Мені самотньо!
- Чому б тобі не пограти у симулятор друзів?
Інколи я починаю ненавидіти цей світ більше ніж зазвичай. Чому вона не хоче мене зрозуміти? Чому їй так важливі якісь симулятори і відео? Чому вона не може глянути на мене , вимкнувши лінзи? Чому вона не може бачити без лінз?..
- Мамо.
Тихе місто.
- Мамо.
Тиха вулиця.
- Мамо.
Тихі люди.
- Мамо...
- Ну що таке? Що? Чого ти ще хочеш?
- Я хочу тримати тебе за руку, мам.
Після цього я довго-довго плакав без сліз у шкільному медпункті, де ніколи не буває лікаря, бо нікого нічого не болить, бо ніхто, по суті , не живе, бо в життя немає сенсу, бо в сенсу немає життя.
Заняття ніяк не бажали закінчуватися , тихо просочуючись крізь моє сито безглуздості, немов цукровий порошок.
Я довго-довго думав, повертатися в аудиторію чи ні, але врешті решт я таки пішов туди.
Ніхто не звернув на мене уваги, бо й у класі всі були присутні лише фізично. Морально вони уже згоріли в крематорії пікселізованих екранів техніки.
Викладач не зреагував на мою появу, як не зреагував би і на відсутність, якби я постійно був підключений до мережі з початку навчального року. Але я не був. І для нього я також не був.
Я не був і для батьків, і для дому, і для хом'яка , і взагалі, ні для кого не був. А може це я такий неправильний, що мене не існує взагалі?
Школа нанизувала на зубочистку тиші мене, немов нещасну оливку. Вона забивалась у вуха і пролізала в кістковий мозок, пускаючи метастази разом із світляним корінням екранів, вона стискала мозок, напевно сподіваючись на дифузію між правою та лівою його половинами, вона штопором приникала в легені і не давала дихати. Густина тиші була більшою ніж всесвіт і усі його нулі й коми.
Ро перевершувало думки і час. Ро змушувало усіх стискатися у пучки пальців. Ро керувало людьми.
Тиша зводила з розуму своїми німими хвилями, піна яких була , напевно, піною від сказу тих,що збожеволіли і втонули у її Ро.
Я сів за парту, що висвітила мені питання про вхід у он-лайн обговорення теми заняття, котра звісно не була тією темою, яку слід було би вивчати у другому класі молодшої школи. Я подумав про маму. Що вона робить зараз? Чи думала вона про мене хоча б трохи? Чи думала вона віддати мене до психолога чи... до психіатра? Мені знову закортіло поплакати, але я вже не міг і не хотів. Я хотів просто сидіти й дивитися у стіну , або ламати, кричати, рвати. Або одна крайність, або інша.
Tertium non datur.
Тиша огортала, блокуючи емоції допоки місто не накрило цунамі сирени, немов сотні ще не спалених душ горіли у крематорії , обтікаючи всіх агонічними криками.
Місто завібрувало й завмерло.
Ніхто навіть не ворухнувся. Здавалося, вони навіть не почули, що щось сталося. Вони навіть не могли собі уявити, що щось сталося чи могло статися.
Я завмер, напружено міряючи нову тишу думками. Хоча ні. Тишу розтинало легке потріскування і звук води, з несправного крана.
Але звідки в аудиторії кран?
Це мене зацікавило.
Я обернувся, щоби звернутися до однокласника, чи не чує він цей звук, проте звук видавала кров цього однокласника, що рівномірно витікала з-під тонкої плівки електродіодів, по горбинці носа, стікаючи на його кінчик , а звідти - на парту, що тріщала, пронизуючи його тіло сотнями вольт.
Я глянув на інших своїх однокласників . Дехто застиг нерухомо, хтось уже встиг зняти плівку , разом зі скальпом, але їх не рятувало це від електричних зарядів.
Голова викладача повільно сповзла на стіл,а тіло заливало кров'ю стіл і те, що залишилося від моїх однокласників.
Я вибіг з класу. Мені було настільки страшно,що я навіть не знав , куди втекти, щоби сховатися від цих жахливих картин.
Я ввійшов у сусідній клас і вибіг звідти так само панічно,як і зі свого.
По кісточки у крові, школа потопала у крові спалених пікселізованих душ і стиснутих у пучки пальців ,вкорінених у електрику,якої нема, людей. Мій відчай кричав з моїх очей і з моєї шкіри, і з моїх пальців, і з усього мене. Кричав німотою і глухотою, і сліпотою. І паралізував жахом до останнього еритроцита в найменшому капілярі мого мозку.
Я вривався у кожен клас, у кожну кімнату і кров усе більше заляпувала мої штани і думки.
Я вистрибнув на сходи перед входом, спіткнувся і впав. І мені знову захотілося плакати від того, що я побачив у дірці своїх штанів, але не зміг.
***
Місто N належало до тих міст, що потерпіли від магнітних хвиль та експериментів людей над людьми.
Місто N опустіло настільки, наскільки у ньому можна було опустіти.
На площу перед школою, частково заляпаною кров’ю, спустилися з неба три гвинтокрили, проте, усе, що виявили вчені – тіло маленького андроїда з пошкодженим колінним шарніром, по щоках якого, наче сльози, скотилися перші краплі першого у цьому місті дощу.
ID:
647432
Рубрика: Проза
дата надходження: 27.02.2016 21:52:10
© дата внесення змiн: 27.02.2016 21:57:53
автор: teo.
Вкажіть причину вашої скарги
|
