Напевно деякі люди прагнуть жити в брехні. Змалечку починаючи щось вигадувати і фантазувати, ми так чи інакше починаємо брехати. Всі. Без виключення. Спочатку це просто якимось чарівним чином прикрашає і збагачує наше життя, але ми самі не помічаємо, як поступово цілеспрямовано будуємо навколо себе свій власний світ брехні. Живучі в ньому навіть не замислюємось над тим, що кожне десяте слово – неправда. Ми так звикаємо. Та все зроблене, сказане і навіть продумане нами залишається поруч. Настільки близько, що ми втрачаємо здатність це помічати. Живемо і дивуємось, чому сталося те чи інше.
Неначе павутиння, липке тонесеньке, але таке міцне! Ми всі павуки, що чекають на свою здобич. Наче паразити шукаємо когось, щоб обплести його власною брехнею. Брехати собі найважче! Комусь – легко. Це наче хворобливе самоствердження. Змушуючи когось повірити у власну вигадку ми самі укорінюємось в своїх думках і починаємо вірити. Брехня заради віри? Невже на світі не лишилось нічого чистого? Невже нам мало істини? Напевно, що так. Бо ж ми невпинно крокуємо, а то і біжимо у свій власний вигаданий світ і тягнемо за собою супутників, що мають свої власні світи. І тут – БАЦ! Сплетіння десятків, сотень павутинь! Живих і дихаючих, мерзенних і огидних лише від того що вони вигадка. Сліпі… ми просто сліпі і самі малюємо своє життя, хто як може. Це страшно, бо часом ми нищимо те єдине, що було дійсно варте уваги.
