Рука лягла мені на плече та вивела зі сну. Одна з найприємніших подій, що сталась зі мною: знайомство з Кариною – зникло, розчинилось в сні. Я розплющив очі. Аліна затулила мені рот рукою, щоб я не шумів.
- Прокидайся – прошепотіла вона.
Я забрав її руку і піднявся. Навіть в темряві палати, де я знаходився Аліна виглядала наляканою.
- Що сталось? – прошепотів я.
Голова просто розривалась від болю. Видно медсестра переборщила з ліками.
- По тебе прийшли – швидко прошепотіла Аліна – ти можеш йти?
- Так – я оперся об її плече та піднявся.
В голові завертілось і я б впав, якби не Аліна.
- Ви там довго? – в палату зайшов Саша.
Я тим часом перетравлював почуте. За вікном ніч. Лікарня зачинена. Так хто до мене прийшов? Чи не ДО мене, а ПО мене?
Мозок після такого запрацював на повну. В голові не паморочилось, слабість зникла. Хто по мене прийшов? Це неважливо, якщо мене тут не буде.
- Вийдемо через чорний хід – прошепотів Саша – так як і зайшли.
Аліна кинула мені на ліжко пакет з взуттям.
- Тобі згодиться, не бігти ж тобі босим.
- Від кого ми тікаємо? – спитав я, взуваючи кросівки.
Аліна з Сашею переглянулись, але не сказали нічого. Я нарешті взувся. Треба вшиватись, значить треба вшиватись. Сперечатись я не став. Саша виглянув першим. Коли він знову закрив двері лице його було наляканим. Я не став нічого питати – в коридорі чулись кроки.
- Він нас знайшов – налякано прошепотіла Аліна.
- Хто, він?! – я врешті не витерпів цих таємниць.
- Той хто тебе продірявив ножем – здалась Аліна – ти ж не думав, що він тебе облишить? Тепер він йде завершити справу.
В пам’яті виникла картина підземного переходу. Тарас, той псих котрого я безрезультатно шукав, сам попав мені руки. Точніше я в його. Він тепер очолює одну з керівних посад в організації, що веде нагляд за такими, як я. Подумати тільки! Я недооцінив його і ось я тут з діркою в грудях.
- Страшно? – подумки запитав сам себе.
Від повіддю внутрішньому я став прилив злості. Я недооцінив його перший раз. Другого не буде. Кроки ставали все ближче.
- Який в нас план? – запитав своїх спасителів.
Саша з Аліною переглянулись. В них плану не було. Подумки поставив собі відмітку навчити їх діяти в подібних ситуаціях. Але це якщо виберемось.
- Тоді мій план – прошепотів я.
- Ми не подолаємо його – Саша передбачив, що я хотів зробити – по одному шансів в нас немає, а ти не в тому стані, щоб битись.
- Знаю – я винувато посміхнувся – але вибір невеликий.
- А я за – Аліна розім’яла шию коловими обертами.
Я вкотре віддав їм належне. Я цього не говорив, але я захоплювався ними. Вони готові ризикнути власними головами, щоб врятувати мене. Мені на мить стало соромно, що я не вважав за потрібне ділитись з ними своїми планами. Вони такі самі члени команди, як я і Марко. Такі люди, як вони на вагу золота. Якщо ви можете похвалитись такими друзями – то ви щаслива людина.
Кроки між тим ставали гучнішими.
- Готові? – перепитав я.
- Так – сказав Саша.
- Стій – раптом озвалась Аліна.
Ми здивовано глянули на неї.
- Тут люди – пояснила вона – невідомо, як він себе поведе, якщо хтось з них побачить його лице.
- От дід*ко – я ляснув себе по чолі – не подумав.
Спасіння спасінням, а піддавати ризику життя сплячих людей не варіант. Вони не винні в моїх косяках, тож їх треба було вберегти від того, що могло статись за кілька секунд.
- В нас є план Б? – поцікавився Саша.
- Є – я відчинив двері і вийшов назовні.
