Марко не встиг нічого сказати. Я вдарив його прямо в дверях. Він втратив рівновагу і впав. Підніматись і давати здачу він не поспішав. Марко розлігся на підлозі, здивовано витріщившись на мене.
- Знаєш за що? – я переступив поріг і зайшов в квартиру.
- Ні найменшого поняття.
Він збрехав. Я хотів би повірити йому, але я занадто добре знав свого брата. Він обманював всіх, але не мене. Зі мною такий номер не проходив.
- Я був правий з самого початку – пройшов до себе в кімнату.
Слідом за мною зайшли Саша з Аліною. Аліна не могла стримати задоволеної посмішки. Зовсім недавно їй самій перепало на горіхи від мого брата. А тепер вона бачила, як він розтягнувся по підлозі тримаючись за розбитий ніс.
Дістав з шафи свій дорожній рюкзак. Мої речі легко в нього поміщались, тож багато часу це не зайняло.
- І куди ти підеш? – в кімнату зайшов Марко.
- Геть – голос прозвучав на диво спокійно – я закінчив тут.
- Думаєш? – Марко підійшов ближче – розхотів шукати того психопата?
- Я знайшов його.
Лице Марка просвітліло.
- То він…
- Живий – встряла Аліна – але знайти його тепер не проблема.
- Не те що ти чекав, правда? – спитав Марка.
Я бачив, як загорілись його очі. Їх аж спопеляло від люті, коли щось йшло не за його планом. Ось і зараз він всіма силами намагався цього не показувати.
- Ти не самий хитрий, брате – я не зміг втриматися – думав, вічно зможеш маніпулювати нами? Як би не так!
- І що ти тепер робитимеш? – запитав Марко – ось наш шанс. Тепер нам не доведеться переховуватись. Тепер ми зможемо дійсно рятувати людей, як хотіли колись. Ми всього за крок від цього…
- На мене не розраховуй – я направився геть з кімнати.
Марко позаду лютував, хоч і не показував цього. Але ніхто не знав його так як я. В нього тиша найгірший прояв люті.
- А про Лілю ти подумав? – кинув мені навздогін.
Я зупинився.
- Вона не поїде з тобою – між тим продовжив Марко – а я не буду рятувати її вічно. Чи ти тепер відступиш від її спасіння?
- Думаю вона подбає про себе – я вийшов з кімнати.
І застиг. В коридорі стояла Ліля. Вона стояла в одній довгій футболці. Видно ми її розбудили. Очі були широко розплющені. Не треба бути генієм, щоб знати, що вона почула всю розмову. Я боявся дивитись в її очі. Боявся того, що там побачу. Я знав як їй. Вона почувала себе кинутою. Ми відмовились від неї, прирікши на смерть.
- Тебе не було біля неї, зате я був – між тим кричав мені вслід Марко – скоро мітка знову набере сили. І цього разу станеться катастрофа. Я не готовий ризикнути життями людей заради неї. А тебе поряд не буде. Ти ж йдеш, правда?
- Значить тікаєш? – з її очей пішли сльози – от так просто?
- Ні…
Договорити я не встиг. Ліля босоніж вибігла з квартири. Двері за нею гримнули піднявши хмарку пилу.
- Ліля! – крикнув їй навздогін, але вона точно не почула.
- От ж блін! – видав позаду Марко – чорт, я не хотів.
- Задоволений? – не стримуючи злість запитав я.
- Як думаєте, куди вона побігла? – Аліну це. здавалось, веселило.
Ми з Марком переглянулись. Куди могла побігти дівчина, котру всі кинули? Та будь-куди. А дівчина, що знає про свою мітку? Після почутого…
- От ж, бл*ть! – я скинув рюкзак і побіг слідом за нею.
Саша і Аліна хотіли кинутись за мною, але Марко зупинив.
- Ви тільки будете заважати – пояснив він – Макс!
Я повернувся якраз вчасно, щоб зловити кинутий мені флакон делірія.
- Думаю тобі знадобиться – сказав Марко.
Я лише кивнув і вибіг вверх по сходах, сподіваючись, що ще не пізно.
