Тримаючи в руках синицю йду ловити журавля.
Давай не будем вірити порожнім обіцянкам,
Він і не дивиться на мене із далля....
Я ж так люблю його ... І просто вірю знакам.
А ти кохаєш лиш мене , хоч наєш,
Що моє серце іншому належить ... А дарма.
Я всеодно не пожалію - ти не покараєш.
Між нами тільки поцілунків тих луна,
Вони ж для мене вже ніщо не означають....
І ось.. Тобі це все нарешті надоїло,
А я ганаюсь далі за містичним звіром,
Що краде в мене всі думки і мрії
Та всеодно нічого в відповідь... Нехай.
Я вірю , що він всеодно про мене знає
І в сні приходить... Щось розповідає...
Але усеж боїться цих бажаннь...
Я божеволію уже без тої ласки,
Що була біля тебе, і чекаю...
Так довго... Як довго ж ... Задихаюсь.
Бо він не тут і він мене не потребує,
Та все ж мені потрібен тільки він..
Невже я більше свого щастя не відчую ?
А смак вже поцілунків на губах згасає...
І зник той радості обіймів дзвін...
..........................................................................
Дзвінок... " Привіт... Як справи? " - " Ще ніяк... Приїхати не хочеш?"
" Тобі це треба?" — " випєм чаю, поговорим... Тут ніяк..."
" Я завтра буду в тебе... І подзвоню " .... І музику прослухала в гудках...
Між нами є 120 кілометрів. І щоб підняти настрій їдеш без питаннь...
А журавель у небі для польоту в дві хвилини, не може пережити власних хвилюваннь...
І всеж люблю я журавля, мене любить синиця...
Я не кажу що ти поганий... Просто не моє...
Не той хто так підступно вночі в кошмарах сниться....
Не той хто безпощадно ламає в мині все....
Я не знущаюсь над чужими почуттями.
Я все казала правду і кажу
Ти далі непотрібними словами
Доказуєш тут свою правоту…..
Я тобі зразу розказала, що не знаю
Навіщо ти мені, нащо твої слова
Я знаю правду, що мені не вистачає
Звичайної любові і тепла …
Але любити більше я не зможу
Синицю , коли бачу журавля
І далі тихо вільною рукою
Тримаюсь неба і милуюся здалля…
