Там були поети: усі такі справжні, живі
Говорили багатьма мовами, дотримувались межі
Ловили подих часу, сипали дзвінкими метафорами
Були людяні та привітні, блукаючи задимленими кімнатами
І я був там, намагаючись торкнутись спільної реальності
Так, наче саме поети врятують мене від крайностей
Наче вони провідниками стануть в мій час
В той час, який вперто тікає й ховається кожен раз
Жага захлисне, а терпіння поховає заживо
От і тримай баланс, шукай рівновагу і важелі
Таємні пружини, гострі кути, темні омути
Болітимуть, наче справжнісінькі рани колоті
Мабуть, їх погляд і має бути глухим, невиразним
Але вони так само забуваються від спогадів і оргазмів
Так само куштують на смак літні грози та сливи
Так само пробивають тілами холодні стіни
Я теж колись ловив відверту музику в своєму подиху
Був межею між ніччю і ранком, між невагомістю і дотиком
Доки не послизнувсь на чиїйсь крові й не впав насінням
Насінню залишається лиш чорна земля і терпіння
І пам'ять, скільки слів ми вважали змарнованими
І пам'ять, що речі для того й існують, щоб бути зруйнованими
