78. Буремний 2006.1.
16.11.2016* 18:35
Пройдуть роки і я раптом вперше почую пісню «Соколята» у виконанні Хурсенко, і буду приголомшений тим, що ця пісня дослівно про мене та моїх молодших синів, і буду далі, коли почую її, завжди згадувати цей 2006 рік, який став для нас трьох буремним.
Перша чверть того року була звична – навчання синів у школах, тренування фехтувальників – Світозар почав подавати гарні надії тренеру, походеньки в сауну, а там – дві години відпочинку, з грою в більярд, чаями та розвеселою дорослою компанією. По суботам та неділям часта культурна програма – то на якусь виставку ходили, то у знаменитий чотирьох поверховий Музейний комплекс Академії Наук напроти Оперного театру, навкіс від нього, через дорогу.
Вікторія зі своїми дітьми регулярно рано вранці ходила на перший сеанс дивитися фільми в кінотеатрі «Жовтень», бо це було найдешевше та і людей мало, то часто і ми втрьох приєднувалися до них.
Здавалося, що все увійшло у колею.
Мій об’єкт – кондомініум в селі Плюти будувався з різним пригодами, але поки що все було в межах норми, час від часу я писав вірші та щось малював, почав цікаву розробку по Контакту і відчуття, що я є каліка, бо є тільки половиною Людини, непомітно почало танути, а вірніше – ховатися кудись в глибину свідомості.
Я був щасливий від відвідин Художньої школи, бо це було немов занурення у щось колись мною нездійснене, до того ж зразу згадувалось, що цю школу закінчили у свій час мої доньки Оксана і Леся, і при цьому я вже примірявся як тут буде вчитися і Дарій. Особливу насолоду я мав тоді, коли до мене приєднувався Бажен із своєю поки що цивільною дружиною Анею, а я приходив із Дарієм і відчуття родини обгортало мене і нас теплом.
Гарно нам тоді було. А мої друзі ще і веселили мене час від часу. Так один раз зателефонував Борис Орехов і сказав:
- Слухай, Вітю, тут виявляється наша Київрада об’явила конкурс серед батьків одинаків, які виховують самотужки двох і більше дітей. То ти не хочеш взяти участь в цьому?
- Знущаєшся, Боря?
- Та ти що, хіба я можу таке робити? Тут Іра щось говорить, почекай. Точно? Знаєш, вона говорить, що є певне обмеження: батькові повинно бути не більше 30 років.
- Так мені ж в цьому році буде 70!
- От і я про то!
- Ти нагадав мені інше. Коли Світозар пішов у садочок, то я вирішив, що як ветеран війни буду мати пільгу в оплаті садочка. Прийшов до завідуючої, а вона і каже: «На ветеранів Вітчизняної війни нема пільг за садочок. Тільки для афганців. Ви можете написати особисте прохання на райадміністрацію, там розглянуть її і вирішать, але держава не передбачила, що ветерани Вітчизняної війни можуть мати малих дітей!»
- А ти хіба ветеран Вітчизняної?
- Угорські події 1956 року тоді прирівняли до Вітчизняної.
- Вони праві, адже тоді треба було би платити і тим, хто брав участь у Куліковській битві.
- Еге ж, то я за синів плати за садочок по повній, а пільги маю на все інше.
- Ти вже користувався своїм правом ходити на червоне світло?
- Ні. Бо транспортом пересуваюсь безкоштовно.
- От, бачиш, ти маєш кайф! Приходь до мене в майстерню у четвер – покажу цікаві студентські проекти.
- Дякую. Буду.
- До зустрічі.
- До зустрічі.
І закінчилась перша чверть того року святкуванням мого 70-річчя. Нічого особливого – до моєї родини приєднався брат Валентин із дружиною Свєтою, та була Вікторія зі своїми дітьми. Була традиційна для нашої родини вечеря. І це фактично був останній раз, коли я так бундючно святкував свій день народження, бо далі пішло/покотилося життя в іншому режимі.
ID:
700946
Рубрика: Проза
дата надходження: 16.11.2016 19:54:16
© дата внесення змiн: 16.11.2016 19:54:16
автор: Левчишин Віктор
Вкажіть причину вашої скарги
|