Ти- Місяць мій,
А а я - твоя Зоря -
маленька зірочка
у просторі безмежнім твого життя,
зате яскрава й тепла,
як Сонце крихітне...
У тебе є Земля.
О, як потужно вона тебе тримає!
Куди мені змагатися із нею?!
Ти ніколи не вирвешся з її полону -
я це знаю,та тихцем
плекаю мрію,
що колись
ти знайдеш сили й звільнишся,
і ми
полетимо у Всесвіті безмежнім
кохання нашого, кружляючи,
і ти
триматимеш мене так міцно,
що ніколи ніяка сила нас не роз"єднає.
І ми розчинимося в часі...
Лиш легенда лишиться на Землі
про Місяць, раптом зниклий з небокраю,
і зірку, що світила,
як Сонце крихітне -
яскраву й теплу,
і разом з ним пропала одночасно...
Куди нам дітися від цих одвічних образів? Проте кожен пише по-своєму і про своє. А напівбіло, бо люблю свободу. Дякую, Олексо, що потрудилися почитати, і за відгук вдячна. А вірш ваш симпатичний!