У очах твоїх Всесвіт, галактики,
Простір неба без краю, без меж...
Зазирну — і розірве на клаптики,
І до купи мене не збереш...
У очах твоїх весни і проліски,
І гроза, й теплі літні дощі.
А буває і блискавок полиски...
І до всіх дверей в душу ключі...
У них літо сховалось жоржинами,
І на віях гойдаються сни,
Пропікаючи душу жаринами
Мене ваблять до себе вони...
У них мрії мої всі здійснилися!
І рояться клубками думки:
Що ж вони на роки так спізнилися?
Чи то я поспішив на роки?..
чудова поезія
пригадався твір (не пам'ятаю, на жаль, ні автора, ні назви), де герой закохався в дівчину з майбутнього. вони мали зустрітися, але, призначаючи побачення, він помилився датою (взяв календар не того року), і машина часу перенесла чоловіка не туди, куди треба. шансу повернутися не було... оцей розпач пережила у Вашому вірші вдруге.
/Що роки...коли Всесвіт ,галактики...
(по секрету),я ось що скажу:
Ні,ніяк не розірве на клаптики -
Душу Ангели цю бережуть./
Перепрошую,щось написалося само-собою. А поезія з глибини душі,Анатолію! Чудово!!!