Їй здавалося: найголовніше –
Дочекатися. Ось він удома.
Та чи він? Чи чужий, зовсім інший?
Мовчазний і якийсь ... незнайомий.
Є – й нема. І думками, і серцем
Там, де друзі зостались назавжди.
Візьме в руки запилені берці
І мовчить. І мовчить! Вже аж страшно
Від тривожної тиші. У стіну
Погляд втуплений. Спокій забутий.
Обережне: „Я все розумію”.
„Розумієш?!” – у відповідь з люттю.
Раптом ця несподівана злива.
Грім, як вибухи. Знову і знову.
І слова полилися невпинно,
Лиш здригався від гуркоту грому.
Як відправили їх, добровольців,
В найзапекліше місце. Від болю,
Де стогнали поранені хлопці,
Як прикрив його Ромка собою.
Як брехали штабні офіцери.
А взяли для застужених ковдру –
Їх місцеві кляли: „Мародери!”,
Про контузії чорну безодню.
І про те, як ставав лікар сивим,
Як лютують луганські морози.
Струменіла потічками злива.
Струменіли потічками сльози.
Вірш дуже сильний, під час прочитання мимоволі згадуєш оті жахіття, які нині відбуваються. Будемо сподіватися, шо скоро все замириться, хоча у спогадах та клята війна житиме до скону
дякую! Вірш для мене дуже дорогий. Я нормально сприймаю критику, але коли я на цей вірш отримала відгук: якась мішанина, все в купу - то було боляче. Аби ще по суті зауваження, а то аби очорнити