Повтори, повтори. Твої руки тремтять, звична паніка; ти не можеш вдержати в собі слизький нестабільний самоконтроль, він сповзає все швидше з твердою певністю. Густолистий колючий кущ все так само, як і колись, ясніє лише мовчанням та неминучістю, руйнуй же, руйнуй власну гідність. Нестерпно обридливо болить серце; менше рухів й спонтанних думок — змушуй себе до цього. Пальці блукають по тонкому прозорому пакеті, що ти так завбачливо приготувала. Як фальшиво, як підходяще. Ти не розумієш, навіщо знову на це зважуєшся, це не твоє бажання; очі тонуть в напрочуд ясному божевільно-приємному напруженому тумані; все навколо тільки жовтаво-зелені плями, струменіюче незнайоме світло, страхітлива атмосфера неприродності. Повернися, досить, не варто! Не розпливайся разом з усім, де твій погляд, де обережність? Зосередься, ти ж давно прийняла рішення.
Ти торкаєшся сухого гілля так тремтливо і поверхнево; ти шукаєш у всьому надії. Од твоїх рухів по шорсткій корі розповзаються чорні блискучі жуки; вони змішують зі своїм нескінченним потоком, схоже, навіть твою бліду шкіру. Зневірено шукаєш ягоди, ти нестерпно уважна. Знову і знову, більше ясності, більше сухого скрученого листя, ти не можеш під ним що-небудь розгледіти. Кидаєш в тоненький пакет випадкові частинки чорного місива, ти справді переконана, що це все ж смородина? Твої знервовані неспокійні руки випускають половину знайденого, все решта розбігається по твоєму тілу. Ти предмет, ти вкриваєшся зливою неприйняття, ти не можеш нічого змінити та й права не маєш. Тебе всю безперестанку тихо й розпачливо трусить, дурні намагання на щось повпливати. Досить, досить, ти вважала все іншим! Безвихідь заплющує тобі очі, хоча б утекти, хоч трохи здорового глузду та впевненості!.. Сподівання відмежуватись? Немає темряви, жодної теплоти, жодної сонливості! Ти і досі все чітко бачиш, повіки страшенно тонкі, вони не приносять захисту. Ти й зараз не можеш позбутися своєї тривожності та свідомого сприйняття реальності.
Чуєш тисячі, тисячі наполеглевих голосів. Як вони тебе знаходять? Розливаються десь недалеко, десь за високою огорожею, блукають по холодній сірій дорозі. Чи, може, вони лунають ізсередини? Іззаду, з твоєї потилиці, гучнішають, все більш набувають владності. Рідні, твої друзі, знайомі? Всі, кого ти коли-небудь стрічала і кого ти навіть не знаєш... Туге вміле плетиво, ти не зможеш витягнути жодної окремої нитки, та це й не потрібно. У них єдина мета і суть, однакові аргументи. Ти не здатна їх знищити, тисячі голосів, гучніш... Вони вперто твердять:"Шукай ягоди! Возз'єднайсь з кущем!". Ти не хочеш, не хочеш, ні...
Все ж, не можна сказати, що все зовсім безнадійно. Подеколи тобі трапляється смородина(або щось надто вже схоже на неї), та ти майже відразу губиш її, не можеш довго вдержати. Деякі жуки кусають тебе, це все ускладнює, нестерпні електричні імпульси-миттєвості. Давай, ще більше, ти ж досі віриш у це.
Ти занурюєшся у чорноту куща — твої руки, твій погляд, уся цілком. Ти чужа для суспільства, ти їх дивуєш. Й так знала про це? Одразу. З самісінького початку чекала на змішаний неприємний фінал. Очі розпачливо намагаються вхопити хоча б один кінець всього навколишнього, хоча б якусь частину; ти зважуєшся прийняти власне рішення. Тілом розливається тепле колюче внутрішнє тремтіння, авжеж, досить безглуздих повторюваностей.
Різкість, деяка поспішність. Так, тихіше, більше стриманості, більше легкої погорди. Ти не біжиш, ти не хочеш тікати од цього, не показуй своїх емоцій, все ж продумано до деталей. Стримуй радісні співи серця, ти іще не покинула цей надто ідеальний сад остаточно. Ти щаслива, ти відчуваєш в собі щось страшенно приємне і дійсно твоє.
Ти тонеш в іншій реальності, там так знайомо, так логічно впорядковано всі раптові парадоксальності, ти можеш знайти їхній початок. Жодних мрій, аж ніяк, вони надто солодкаві і фантастично-туманні, лише думки, думки, думки. Твій розпач, паніка, відчуття делікатності, ти пізнаєш усе більше, та все залишається сталим, немов так було завжди, хоча б у твоїй підсвідомості. Інші твердять, що тебе суцільно огорнула самотність, альтернативність та скептицизм? Авжеж, авжеж, авжеж! Й вони не дають тобі права на це захоплююче дослідження, на цей твій окремий ірраціональний світ.
Синя безмежність стрічає тебе з неймовірною привітністю, в очі врізається чіткість й піддатливість навколишніх ліній. Більше, більше цього особливого божевілля, ти не вважаєш це чимось неправильним!.. Нарешті відчуваєш себе доречною, твоя уява будує всі символічні тоненькі вулички, ти сама створюєш ці деталі.
Дикий сад, дикий сад, дикий сад... Відкидай ілюзії тремтіння під шкірою, забувай про жуків, лише ти зобов'язана вибрати.
Дикий сад, дикий сад, дикий сад... Ти намагатимешся уникнути й найменшої зустрічі, він надто ворожий й одноманітний.
О суспільство, суспільство, суспільство... Жоднісіньких результатів, жоднісіньких змін, все те саме, те саме, те саме, безперестанку. Ах, ще одна спроба? В тому немає ані сенсу, ані очікуваного піднесення.
Вітер співає страшенно свобідно й легко, ти не можеш приховати недоречне усміхнене задоволення. Ніякого розчарування, лише брудний неприємний осад в твоєму невеличкому фальшивому пакеті, ти не стріла нічого нового. Процес й надалі залишається неможливим.
ID:
713617
Рубрика: Проза
дата надходження: 21.01.2017 19:47:04
© дата внесення змiн: 26.01.2017 21:35:26
автор: Ірина Мельничин
Вкажіть причину вашої скарги
|
