Просякнуте сонцем,
просолене бризом,
продуте вітрами
уздовж і ушир,
ти – раптом, коштовним
південним сюрпризом
до ніг припадаєш,
як лагідний звір.
Тебе не збагнеш,
не пізнаєш відразу,
приховуєш справжні
ти чари свої:
то планером линеш,
то чуєшся джазом,
то мрієш за обрій
в прозорій імлі.
Своїм таланом
ти завдячуєш морю,
і різним буваєш,
як море одне:
то тихим і ніжним,
то строгим і грізним,
як лапа на тебе
чиясь посягне.
У нетрях дворів
причаїлись видіння,
десь поряд із Пушкіним
Бабель стоїть…
І так неповторно
в лункім нетерпінні
рахують бруківки
відлуння століть.
О, місто яскраве,
дзвінке і строкате,
колись ти вплелося
у долю мою,
твої сторінки
я вже вмію читати,
та все ж в здивуванні
ось знову стою.
