До втрат ми звикли з ранніх літ,
Така в нас доля
І непохитна, мов граніт
Її сваволя.
Коли втрачаємо близьких,
То серце крає,
Колись улюблені зв’язки
В душі лишаєм…
Коли згубили певну річ,
Чи просто гроші,
Своїх позбавимо ми пліч,
Якоїсь ноші,
А чи тяжка вона, чи ні,
То з часом сплине:
Від втрати ми не у лайні
Тому – невинні…
А от не втратить свою суть
Не кожен здатен,
У владу деякі повзуть,
Щоб зиски мати
І обікрасти там людей,
Напевне легше,
Звання орді* цій – фарисей**,
Що кр́аде й бреше.
До втрат ми звикли з ранніх літ,
Така в нас доля.
По с́обі ми лишаєм слід
Життєвих ролей.
Нічого краще не лишать,
Ніж гнів невпинний,
На суд людський не потраплять,
Бо скажуть: винний…
*різні ахметови
**решта
Це і є суть фарисеїв - фарисействувати(говорити про святе, а творити зло). Наші вітчизняні "фарисеї"роблять це цинічно відверто.
Поезія, як і попередні, прекрасна.