Розповіді «просунутого»
06.07.2017* 19:35
1. Людмила
Як тільки я зустрів цей Новий рік і зрозумів, що наближається мій вступ у дев’яте десятиліття, то усвідомив, що пора чистити всі свої блокноти, записи в них, і взагалі – пора приводити свій особистий архів у порядок. Повільно, поступово почав займатися цим.
І зразу з’ясувалося, що я, як не дивно, багато чого позабував із свого життя. Це, як виявилося, стосується і моєї практики у якості «просунутого». Нагадую: цим терміном називаю гамузом всіх тих людей, які є контакторами, езотериками, містиками, екстрасенсами тощо.
От і вирішив розказати дещо із цього забутого.
Як я знаю, то мій шлях в «просунутості» був специфічним: мене Навчали і в цьому процесі відкривали певні здатності Розширених Сенсорних Здібностей. Через деякий час я відчував, що «це – не моє», тоді це закривалося для того, щоб відкрити наступні.
Саме так прийшла здатність виконувати Сенсорне Діагностування. І спочатку все було традиційне: до мене приходили люди через «сарафанове радіо» з різними незвичними проханнями і я, як не дивно було для самого себе, виконував їх.
Випадки були несподівані.
08.07.2017* 21:20
Ця історія в моїй пам’яті має дивно розмазаний характер – щось я пам’ятаю, щось немов домислюю, а щось немов було, тільки не зі мною. Взагалі це дивне для мене, бо по записам навіть коротким можу багато оновити у своїй пам’яті. Можливо, що тут спрацьовує вже час, адже від того, що хочу розповісти, пройшло більше 25 років.
Вона спочатку заглянула у кімнату, трохи відкривши двері, потім немов поглядом запитала, чи можна зайти, і коли я махнув запрошуючи долонею, тихо, як мишка, зайшла, підійшла повільно до мого столу і сіла скраєчку на стілець, що звично стояв напроти мене для відвідувачів.
Я машинально продивився її чакри – розширених сенсорних здібностей не має, і уважно глянув на неї. Маленького зросту, тоненька, звичне обличчя, але очі палають, немов всередині у неї горить велике вогнище, одягнута гарно, але дуже просто, вік – десь біля 20 років.
- Скільки вам років?
- Двадцять.
- Як вас звати?
- Люда. Людмила…
- То що у вас?
- Тут мені сказали… що ви можете … допомагати людям у незвичних справах… у мене…м-м-м-м… любовна …
- Вибачте, але я приворотами не займаюсь. Я не чаклун.
- Та у мене все навпаки.
- Відворот? Це – стезя чорних магів. Я не маг. Я тільки даю консалтингові послуги людям, яким треба в собі розібратися. Я, так би мовити, сенсорний психотерапевт…
- Одна моя подруга сказала…
- Ім’я?
- Юля.
- Так, була у мене така на зустрічі. Як її справи? Не дзвонить.
- У неї все добре. Вона ще подзвонить.. Може вислухаєте хоча би мене, будь ласка, прошу!
Я кивнув головою на знак згоди.
І пішла розповідь.
Закінчила школу в 16, інститут – у 20, прийшла на роботу і зразу закохалася у шефа. Коли розказувала про нього, то у неї немов в середині ще більше розгоралося полум’я. Одним словом: під 40 років, рідкісне розумний, добрий, щирий, займається спортом, пише вірші, справедливий, високого зросту, але одружений і має двох майже дорослих дітей.
Вона натхненно говорила і говорила про нього, я уважно слухав і думав: «Чого вона прийшла до мене?», нарешті не витримав і вклинився у маленьку паузу в її розповіді:
- Ви були близькі? – лукавив, я вже знав, що були.
Вона мов наштовхнулася на стіну, аж відсахнулася від мого столу, почервоніла немов усім тілом, потупила очі і тихо пробурмотіла:
- Один раз… була вечоринка у відділі…
- І що?
- Нічого. Він холодно дивиться на мене. Немов нічого і не було. А я ходжу на роботу як на каторгу – біль, сором, адже всі знають, я відчуваю погляди колег, чую їх шепіт…
- Співчуваю. То що я можу для вас зробити?
- Зніміть з мене цю любов! Я з глузду сходжу!
- Я ж казав: я не займаюсь такими речами!
І тоді вона розплакалася.
Мені дійсно стало її жалко і раптом немов Хтось підказав: «Дай пораду!». Дивно, бо я не чув, щоб щось таке казав мені Голос. Пораду? Яку?
- Заспокойтесь. Ви сильна молода людина. Я дам вам пораду: шукайте в цій людині недоліки!
- У нього нема їх!
- Таких людей, без недоліків, не існує! Шукайте! І зосередьтесь на них. Це буде ваш контрпохід проти непотрібної любові.
Вона витерла очі, подивилася бездумно у вікно, встала, поклала на стіл якісь гроші і немов у трансі вийшла.
На наступний день подзвонила злощасна Юля і я її посварив за те, що направила до мене свою подругу, немов я чаклун, який практикує у любовних справах.
Пройшло, напевно місяців три чи чотири, коли ця Людмила знову з’явилася до мене. В кімнату увійшла впевнена в собі молода жінка з гонором, від дверей поздоровкалася рівним голосом (виявилося, що у неї приємний тембр голосу!), підійшла до мого столу і впевнене сіла на стілець. Посміхнулася:
- То я прийшла подякувати! Гарну пораду ви дали мені! Два місяці мені потрібно було на знищення почуття!
- І як, вдалося? – запитав я ошелешено, адже я тоді дав пораду тільки для того, щоб позбутися її!
- Ще б пак! Спочатку я придивлялась і шукала по дрібницям, а потім немов шквал пішов. Спочатку побачила, що він, коли задумується над чимсь, то колупається в носі. Каву, виявляється, п’є голосно присьорбуючи. Пукає, немов ніхто не чує і не відчуває. Любить себе показати за рахунок інших по дрібницям, але це вже система. Він добрий, але з кожного кроку доброти щось обов’язково має для себе… Одним словом: через два місяці я почала його ненавидити і більше не могла там працювати. Вже місць працюю на новому місці.
- Новий шеф?
- Шефиня. Грім-баба, сучасна. То я прийшла подякувати вам, маестро! Гарну пораду дали. Буду до вас подруг посилати!
- Ні-ні! Ні в якому разі!
- Не зразу. Спочатку будуть дзвонити вам. Я маю ж ваш номер телефону! То до побачення!
Вона тріумфально вийшла з кімнати, а я довго сидів мовчки.
Здається, що пройшов рік.
Один раз я чвалав по вулиці, заглибившись свої невеселі думки, бо у мене почалися проблеми у сім’ї, коли хто покликав мене. Немов прокинувшись зі сну, оглядівся: зима, мало снігу і мало людей на вулиці, бо буденний день. Напроти мене стоїть інвалідна коляска, в ній сидить якісь закутаний чоловік, а за коляскою стоїть Люда. Вона посміхається щиро і навіть інтригуючи дивиться на мене.
У мене немов блискавка промайнула і я запитав:
- Він?
- Так! – сказала вона
- Що з ним?
- Автомобільна аварія, але справа не в цьому. Говорить вільно: він зараз спить.
- То в чому справа?
- Я підхопила його! Від нього відмовилися дружина і діти. Довга історія. Якось зайду до вас, розкажу все. Ви все там же приймаєте?
- Ні. І не приймаю. Я тепер займаюсь іншим.
- Нічого! Я тепер знайду вас. Вибачте, але мені треба до його матері на зустріч, то я піду. Я щаслива!
- А він?
- У нього окрім мене і мами нікого тепер нема. До побачення!
- До побачення! – машинально я сказав. І тільки коли вона проїжджала повз мене, я побачив, що вона вагітна.
З того часу не бачив її і не чув. Один раз далося, що з натовпу хтось пильно дивися на мене на вулиці, коли оглянувся, то здалося, що пробачив як до мене повернулася спиною Люда. Біля неї був високий чоловік і хлопчик. Але чи то вона була, у мене впевненості не було.
ID:
741258
Рубрика: Проза
дата надходження: 09.07.2017 13:34:34
© дата внесення змiн: 09.07.2017 13:34:34
автор: Левчишин Віктор
Вкажіть причину вашої скарги
|