Вовтузилась півночі.
Моє безсоння мужньо боролося зі сном,
не підпускаючи його до мене ані на півхвилини.
Я махнула рукою, думаю:
хай мастять собі голову
і без мене мітять територію.
В цей час звернулась до Бога: нам треба поговорити.
- Хочеш щось попросити?
- Ні, хочу до Тебе дотягнутися, щоб міцно обняти.
- Для чого тобі це? - вперше почула нотки недовіри у Його голосі.
- У грудях так тисне, стискає, що я фізично відчуваю,
як потребую Твоїх обіймів.
- Вибач, дитино, просто люди завше у мене щось просять
і твої слова прозвучали дивно.
- Я розумію...
Хоч гадки не мала як це бути Богом.
Та все ж Він був вдячний за мою спробу розуміння,
адже ті обійми були Йому більше необхідні.
Сон і безсоння глянули на нас з-під лоба,
а тоді гайда і собі обійматися,
усвідомлюючи, що вони, так само як люди і Бог,
не можуть існувати один без одного.