Якось дивно лягати спати
і не почитати тобі перед сном.
Згадувати сотні казок, віршів,
твоїх улюблених детективних історій.
Прокручувати їх у голові, змінювати сюжет,
воскрешати померлих героїв.
Задуматись: і для кого тепер усі ці знання,
жуючи бутерброд пізно вночі, на самоті, на кухні.
Палкими поцілунками збудити твого тата:
- Ей, Котя, прокидайся. Забацаймо іще одне дитя!
- Спи і не вигадуй. Ми ж тільки почали
нормально висипатись, хррр...
Набрати до твоєї бабці:
- Послухай, мамо, а як ти пережила
мій підлітковий період?
- Та в принципі нормально....
але сивину замальовувати ретельніше стала.
- Зрозуміло.
Сказати "вибач", аж тільки зараз
по-чесному, усвідомлено,
а не так, щоб відмахалась.
Відповісти на твій дзвінок, на який
цілісінький день чекала:
- ну, як ти мала, заскучала? Бо я страшенно...
Не знати радіти чи засмучуватись
твоєму бадьорому голосу,
в якому ні нотки скучання.
- Мамусю, все норм. Граємо з дівчатами в карти
і скоро лягатимемо спатки.
До ранку накручувати себе:
тільки з дівчатами чи ще були й хлопці,
ось в чому питання.
- Не засиджуйся до пізна,
тобі потрібно бути у формі.
На добраніч, моє кохане ангелятко!
Я триматиму за тебе кулаки аж до
посиніння пальців.
- Спасибкі, ма. Я також тебе люблю.
Подзвоню тобі завтра, із золотою медаллю!
