хтось наче росхитав
настирно і невтримно
від райдужних надій
і мрій медитаційних,
високих,
дивних дум,
натхнень високомовних
і виставив у світ,
і стоптував у бруді... -
і зазирає,
зирить
із посміхом уввічі
і чорну там вишукує мару...
зламалися рядки,
усі розбіглись рими.
слова в убогості
знецінені й безцільні
миттєво спурхують
червленими назовні
і ледь живі,
пусті,
чужі приблуди
вмостились на папері.
час їх лічить
за тягаря,
у злі жертовну гру.
і сива ніч у саван снігопаду
сховала їх
на підступи і зраду...
а онде там,
в просторах заметілі
огні в імлі
як невловимі цілі
крізь завивання віхоли в снігах,
блукаючі,
не тлінні у словах...
дякую! 
