Я почую твій голос, Маленький мій Принце, у сні
Ти приходиш до мене торкаючи пальцями скроні
А над дахом моїм заворожені голосом коні -
Невловимі сузір'я, не підвладні нікому, о ні!
Лише й тільки тобі...
Чи дозволиш мені?
Ти сьогодні побути з тобою до ранку( до сонця)?
Обіцяю не буду, як вчора, молити навіки
Залишитись зі мною тебе, зачинивши віконця.
Цілувала б так палко твої золотії повіки
Чи дозволиш, прошу?
Я тихенько пишу...
На холодному склі, що між нами - прозора стіна
Я крізь неї твій погляд сумний бачу й в серці до болю
Відзивається та неможливість побути з тобою
І за що дві душі небеса посадили в неволю?
Роз'єднали обох...
Чи диявол чи Бог?
Чи не вдячність людей небесам є виною всьому?
І що нарізно руки і душі блукають між світом
Ти закований осінню - в ній, я обвуглена літом
Навіть час не для нас, не про нас.Відкидає магнітом
В протилежні боки...
Доторкнуся щоки...
І сріблясте волосся твоє пропущу я крізь пальці
У цю мить до світанку щоб встигнути і не забути
Образ твій, голос твій.Ми ж з тобою - одвічні скитальці
І безсилля оце для нас гірше гіркої отрути
Знов обернемось в пил...
Не хватило нам сил...
І не хватить ніколи бо час, як пісок невловимо- сипкий
ех... чудово, Наталь. прекрасні образи закованого в осінь і обвугленої літом, форма твору оригінальна, читається на одному диханні - легко і трішки гірчить