Білий лебідь кружля над водою
Довго, довго ...
з рання до зорі.
В тій воді він печаль свою,
Свою тугу....
утопить прагнув раз й назавжди.
А цей лебідь є сином той жінки,
Котра сидить одна, край вікна,
У старенькій, пошарпаній хаті,
Що видніє десь там, край села....
В неї серце сльозами омите,
Її очі не бачать землі,
А душа так і рветься, до неба,
Бо не всилах одною так жить!
Скільки років пройшло
та все марно,
Забувати не хоче вона,
Як синочка свого, свою пташку
на війну споряджала сама.
І цей день не забуть їй ніколи!
Й не пробачить вона тих людей,
котрі наших синів, як непотріб
підставляють під кулі шальні.
Саме так мати втратила сина...
А таких як вона - тисячі.
Що ж ви коєте, кати прокляті!
Зупиніться, достатньо біди!
Ви ж погляньте на світ наш нещасний,
Скільки в ньому і сліз, й боротьби!
І у вас є сини, як в тої мати
котра там у вікні....
Ні.... вже немає..... залишились сльози,
І печаль, що за серце хапа.
Так буває із ранку до ночі,
Бо немає того, ким жила....
Білий лебідь кружляв над водою,
Довго, довго....
з рання до зорі
Свою матір побачив.... востаннє.
Полетів.......і за хмарами зник...