Болить не те, що сталося, а спогади про райське щастя
Болить не те, що сталося, а спогади про райське щастя
і той рубець на животі моєму – боротьба й молитви в небо.
Вже відраховує годинник на порізаному венами зап’ясті
твоє їдке мовчання без причини і моє пусте життя без тебе.
Бо ти мене відрікся тричі до зорі ще, не вагаючись, одразу,
коли поцупити кохання вже хотіла, наче злодій у законі.
Давай назначимо дуель і хто-кого – вб’ємо любов, оцю відразу!
Давай поставимо крапки над «і» або в кінці начала. Ми сторонні…
Давай розійдемося зовсім, затим, що це лише тілесні камуфляжі!
Насправді наші душі будуть вічно разом, поза болем, поза світом.
Я взята з лівого ребра від тебе, я – від твого серця. Недосяжні
ми лишимось і навіть, коли нас зітре на порох чи розвіє вітром.
Ми лишимось, ми будемо навічно, станемо прозорим світлом,
з якого все живе постало: чудеса довкола і любов, і віра.
Ми знову обриватимемо наше божевільне, соковите літо
й кохатимемо, як раніше – до втрати пульсу, вигорання і без міри.
Болить не те, що сталося, а вмить скалічені, приречені надії,
котрим ти перебив хребці байдужістю, аби вже не вставали.
Той біль резонуватиме постійно, відтак – зупиниться на віях,
накриє штормовим циклоном та обірве логістики портали.
Навіщо мапа вже тоді, коли немає курсу, стерся вектор руху? –
холодний брук зі спогадів на хіднику віддалений від магістралі.
Ти не зламав мене, а навпаки – упевненість подарував, лиш не розруху,
щоби долати віражі й крутити попри все життя педалі.
