Трава,як і пам"ять,густа,
та бігать по ній я не стану...
Давно вже я, люди, не та,
лиш мрія лишилась та сама...
Куди вже там бігать мені,
повільно з ціпочком ступаю,
калині вклоняюсь й вербі,
і все що навкруг споглядаю...
Вже й верби схилились в імлі,
аж дух у грудях моїх стисло...
І листя лежить на землі,
таке ж,як дитинство барвисте...
Боюся на нього ступить,
панує воно в листопаді...
І спогад вже душу ятрить,
роки,як пеньки на заваді...
І верби ж були молоді,
і птахи співали на гіллі,
і плавала риба в воді,
були ми голодні й щасливі...
І знов пригадались мені,-
дитинство,юність й зрілі роки...
Як у чарівнім диво-сні,
стали упевненіші кроки...
Стало спокійно на душі,
неспішно йду я до криниці...
І знову так, як і тоді,
ковтаю два ковтки водиці...
Не вистача у мене слів,
щоб передать радість й тривогу,
Вода живильнющий напій
дала приємну насолоду...
Трава, як і пам"ять, густа,
на жаль,вона вже поріділа...
Та осінь, усе ж золота,
і пам"ять,й любов не зміліла...
теплий вірш ) дякую вам 
