Ти нею кинула мов каменем в стіну,
Але така об мур не розіб'ється,
Хоч розірвала ти струну,
Душа без неї обійдеться.
Її ти залишила під дощем,
Саму, одну, жбурнувши у кущі плащем,
Її накрила. Чим?
Віршем.
…
На вулицях її ти обминала,
Немов би то якась невидима примара,
Вона ж на тебе так чекала,
А ти її образивши, втікала …
Хотіла подругою, мабуть, стати,
Та до вершин тих мабуть не зросла,
Надто смілива чи крива,
У всьому «надто» видно ти була.
Тому пішла.
Дивися, світло стало.
І дощ закінчився давно.
І руки тебе обіймали, мов в італійському кіно.
І завжди день, немає ночі.
І спати зовсім ти не хочеш.
Цей вічний день. Збулася мрія
Лиш трішки італійського похмілля.
Бо без дощу, зірок на небі,
І без обридливих пісень,
Чомусь з’явилась в них потреба,
І ніч не ніч, і день не день …
Фантазії. Усе чудово.
Крутилось в вирі огрубіле слово.
Комусь потрібно це усе?
А комусь ні. Пусте …
.....
Дві протилежності,
А ти свою вже знаєш?
Бредеш бездумно кудись до мети.
І думаєш, що її обираєш.
Чи та, що сміється з-за твоєї спини ...
дякую ...
