Вона дарувала мені відчуття свята.
Із нею кожен день немов вихідний.
Здавалось, що в неї є здібності чаклувати.
Весело дівчисько та погляд чомусь сумний...
Я давно не міг цю загадку зрозуміти.
З яких же глибин береться той клятий сум?!
Вона, як листочок, якого, зриваючи, вітер
З найвищої гілки несе на ранкову росу.
Так само як він, вона жартівливо щебече,
Танцює, кружляє, шепоче мені про любов.
А потім, чомусь, скоріше за все десь під вечір,
Цурається навіть розмов.
І я покохав її. Невимовно сильну!
Що ладна зростати кульбабою крізь бетон.
Бува вона плаче просто дивлячись фільми
І може не знати важливий фізичний закон.
Та як щось заболить — ураз приголубить щиро.
А якщо попрошу, навіть серце за мене віддасть.
Я мишеня, вона — мій шматочок сиру.
Хоч іноді, я не збрешу, немов напасть.
Але ж все одно вона моя радість й втіха.
Після образ і примх, після гарячих сліз.
Поки я поруч, її оминатиме лихо.
Тому я завжди із нею. В обіймах. У серці. Скрізь.
