Внутрішній голос тонкою струною сміється від ляку…
*******
Внутрішній голос тонкою струною сміється від ляку...
Там, унизу, огортаються ріки правічним туманом.
Нитка, звільнившись від голки, веде несподіваним шляхом,
Що віддзеркалює знайдений світ і біжить невблаганно,
Що перетворює контурні лінії на особистість,
(Місячний шепіт лоскоче обличчя, клубиться і сяє)
Що перетворює іній на цвіт, а уявне – на дійсність,
(Зоряний трепет нещадно двоїться і сутність міняє).
Серед піщаних морів пропливають прозорі фантоми
Днів та епох, що майнули в минуле з часів сотворіння.
Білі лілеї безстрашно вдивляються у невідоме,
Краплі роси без жалів розбивають жалюче проміння.
Тінь упаде на дорозі якимсь безіменним реліктом,
Зміниться роза вітрів. Осіяє майбутній світанок
Домисли й факти, глибинне і зовнішнє, модус і диктум…
Сни відлітають, залишивши присмак дощу наостанок.