Одружились молодята,
Прожили п’ятнадцять літ.
А жили ж у будні й свята,
Як собака й дикий кіт!
Хоч причини і немає,
Та, прийшовши до двора,
Жінка все кричить та лає,
Мужу очі видира.
Може б з нею розлучитись,
Розплюватися і – квит?
Але ж є маленькі діти,
Нащо ж діток сиротить?
Так сім’я і животіла
Без кохання і тепла,
Часто в бійках шерсть летіла,
Жінка вила і ревла,
А його не раз голили –
Відбував п'ятнадцять діб.
Передачі все ж носила,
Повернутися просила,
Сльози капали, як біб!
Та як тільки повертає
Він до рідного двора,
Знов жона кричить і лає,
Знову очі видира.
До весілля до скляного
У скандалах дожили,
Але спати, слава Богу,
В одне ліжко полягли.
Чим займалися жонаті,
Сам Господь єдиний зна.
Аж ось першою у хаті
Просинається жона,
Та й згадалося весілля…
Що пройшло п’ятнадцять літ…
Чи купив що ж не будь милий,
Чи у нього серце – лід?
Може вручить він намисто,
Чи кольє, а чи браслет,
Або гривень хоча б триста,
Чи від злиха амулет?
В цю хвилину повернувся,
Крутонувсь неначе вуж,
Позіхнув і потягнувся,
І проснувся її муж.
Теж згадалося весілля
І скажений шлюбний вік,
Та відчув під боком милу
І замріявсь чоловік…
- Був би шлях життєвий іншим,
А не встелений слізьми…
От щоб в перший день прикінчив!
Завтра б вийшов із тюрми.
Йду додому, всіх вітаю,
Усміхаюсь до дівчат…
ЕТ!
Поплентав до сарая
Свою худобу годувать.
22.01.1991