Ми не інваліди, ми просто в чомусь особливі,
Десь стійкі та витривалі, а десь слабкі й вразливі.
Нам заважають наші видимі чи непримітні стани
Вводити в життя і редагувати різноманітні плани.
Так, ми дещо обмежені
І в чомусь застережені,
А так, такі ж, як всі, звичайні люди
Живемо та працюємо повсюди.
Ми, як і більшість, любимо свою родину,
Самі малюємо власну долю ‒ картину,
Навчаємось, та розважаємось,
Згоджуємось, та сперечаємось.
Ми різні: хтось грубий, інший же ласкавий, добрий,
Хтось скромний, боязкий, інший же палкий, хоробрий.
Нам недосяжні якісь прості та звичні речі
І більше смутків, перешкод валяться на плечі.
Десь буває так, що люди нас жаліють
Чи допомогти порадами воліють.
Ця жалість бісить, жме, коле та дратує,
Мов зима сувора, у думках лютує.
А деякі хвальки звуками тупими обзивають:
Дурнями, нездарами чи невдахами називають.
Так, нам доволі боляче «сміття» це чути,
І переживання наші їм не відчути.
Та не варт зважать на «мотлох» цей, бо ті, хто скрегочуть про таке ‒ самі каліки ‒
Діагноз: неосвіченість, і часто тут безсилими стають культурні ліки.
Інколи здається, що ми ‒ тягар для близьких своїх
І ненавмисно у чомусь уповільнюємо їх.
А деколи так хочеться повністю життя своє змінити
І пошарпані хворобою частини тіла замінити,
Проте, на жаль, минулі миті й дії повернути неможливо.
Цю пам'ять можна лиш прокручувати рвучко або ж бережливо.
Незмога... Несолодко раз по раз у когось просити допомоги.
Хтось здається часто так, а інший лине навпростець, до перемоги.
А митями дорікає відчуття нікчемності
І бентежить вітер незворушної даремності.
Чийсь світ крутий, яскравий, а інший зводиться до не завжди комфортної в'язниці.
Хтось відкритий, а інший кудись далеко, вглиб душі, різкі ховає таємниці.
Через проблеми та невдачі буває ллються сльози,
Які розривають серце, мов блакитне небо грози.
Ми, як і більшість, крутимося зі своїми справами буденно,
Про щось міркуєм, щось вирішуєм та обираємо щоденно,
Намагаємось хапати кожен шанс,
Зважений, а не хиткий тримать баланс.
Бажаємо усе робити самостійно,
Вдумливо та конструктивно, а не стихійно,
Знайти свою стежину ‒ долю,
По-справжньому відчути волю.
Так, хтось спотикається, здіймається, турботливо цінує те, що має,
А інший скаржиться, сумує, скиглить, та й себе таким, як є, не сприймає.
А хтось безтямно накладає на своє обличчя веселкову маску
І геть не помічає, що може потратити в німу, безглузду паску,
І від цього гнітиться, страждає
І прекрасного не помічає.
Та більшість з нас не хоче гратись, а жить спокійно й бути сильними,
Сміливими, швидкими, спроможними на все, а не повільними.
Так, хвилинами не хочеться нічого,
Не бачити та не слухати нікого.
Не тямлячи куди, як, що далі, ніби застигаєм на межі ‒
І ненависть, відчай розрізають душу, мов загострені ножі.
А часом бажаєм світ за очі втекти або ж не бути,
Задачі й негаразди всі відкинути або ж забути.
Але це наша мить, одна! Ми її творці, вона в руках у кожного із нас ‒
І варт сприймати все таким, яким воно насправді є, без ілюзій та прикрас.
Так, нам в житті не пощастило трішки,
Але ж це геть не привід для насмішки.
Ми, як і більшість, до себе манимо кохання
І вишиваємо свої мрії та прохання.
Ми пишемо тьмяні та яскраві, смутні та незабутні моменти
І зважуємось або ж не згоджуємось на стрімкі експерименти,
Шукаємо, знаходим справжніх, вірних друзів,
А не збіговисько підступних боягузів.
Ми здобуваєм або ж тренуєм деякі уміння.
І в кожного на все своє неповторне розуміння.
Прагнемо чогось, щось готуємо, даруємо,
Спілкуємось, змагаємось, кудись мандруємо.
Ні, не інваліди, ми просто в чомусь особливі,
Десь витривалі та стійкі, а десь слабкі й вразливі.
Відкиньте, в кого є, ці стереотипи сиві: ми такі ж, як ви, цілком звичайні,
Творимо й наслідуєм предмети, плани й форми повсякденні або ж незвичайні.
15.02.2016
ID:
842756
Рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження: 22.07.2019 18:39:57
© дата внесення змiн: 22.07.2019 18:39:57
автор: Оля Тимошенко
Вкажіть причину вашої скарги
|