Сміливцем себе уявити
Так легко, та важко їм стати.
Війна, мов недуга, йде вбити,-
Тож ми і пішли у солдати.
Гриміло. І гинули люди
В недобру й непри́язну пору,
Та треба було нам тягнути
Війну, наче хрест долі вгору.
Війна – це із брудом калюжі,
Утома, сльота́, сильний сморід...
Я вдячний тобі, вірний друже,
Зі мною що був за́вжди поряд.
Окрім ворогів нас бісили
Лукавого духа прислуги:
Тупі командири безсилі,
Щури тилові і ворюги.
Думки лізли майже щоденно,
Хай тричі безглузді та хибні,
Що жертви всі наші даремні
І ближнім навряд чи потрібні.
Чи досить відважно ми бились,
Пісні щоб за те заспівали:
Як міни ворожі гатились,
Як відповідь ми надавали!
Приємно в піснях воювати,
Але на війні - не концерти,
То ж мусили ми подавати,
"Набої - за лентою ленти".
Плювалась вогнями зеу́шка,
Снаряди в окопи летіли,
А смерть шепотіла на вушко
Що ляжемо всі ми в могили.
І чаша була аж по брильця,-
Чи справді ж на те воля Божа?
Втопитись хотілось в горілці,
Та знали, що це не поможе.
З тобою ми жорстко не бились
В жахітті реального бою.
І з армії разом звільнились –
Не кіборги і не герої.
Але ж - не зрадлива сволота,
Тож хай так і буде, мій брате.
Такі вже, як є патріоти,
Прості українські солдати.
А нині армійська світлина
Нагадує друзів і битви...
У тебе – прекрасна дружина,
А в мене – книжки та молитви.