Я йшла молодим лісом, вдихала запах прілого листя, хвої і моху. Мрячив дощ та на душі було тепло, бо я ступала поміж дерев посаджених моїми дитячими руками. Саме так, дитячими. Мені тоді було років дванадцять, не більше, коли я зі своїм двоє рідним братом Сашком на пару садили молоді саджанці сосен та беріз. Чому ми? Вочевидь, це мали робити наші батьки та вони поміркували, що діти також зможуть впоратись із таким фізичним навантаженням і були праві, бо ми це робили із задоволенням для себе.
І, от, мій ліс зустрів мене приязно та щедро обдарував осінніми грибами. Правда, білі майже не траплялись, все більше полячки, якими я поступово й заповнила свою корзинку. Та парочку білих грибів я таки знайшла і, що дивне, вони настільки мали білі шапки, що я здалеку прийняла їх за поганки, котрі потрапляли на очі доволі часто.
Із лісу я поверталась додому втомлена та у піднесеному настрої, бо ліс несе у собі цілющу енергію спокою, упорядковує думки та додає наснаги до життя.
11.11.19
світлина автора: Валентина Ланевич
Залишили таким чином чудову згадку. Колись, дуже-дуже давно, ще школярами, ми саджали березовий гайок над ставом. Тепер показую онукам і кажу: це ми з дідом посадили
Валентина Ланевич відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Правда, дуже тепліє душа, коли дивишся на дерева, посаджені власними руками! Дякую за дружній коментар, Валю!