Художник малював її портет,
Не першу ніч вкладав у нього душу,
Пляшки порожні й пачки сигарет
З ним коротали вічно мертву тишу.
Думки у голові переплелись,
Коли виводив очі, що на нього
Закохано дивилися колись,
А зараз в них не бачить він нічого.
Безмежна порожнеча в глибині,
В якій тонули мабуть сотні інших,
Та спогади не тонуть у вині,
Не гаснуть у обіймах перших ліпших.
Тремтячою рукою малював,
Бо добре знав до чого ті доводять,
Уста, які так палко цілував.
Тепер лише у снах вони приходять.
Її волосся - ніжний оксамит -
Виблискувало в місячному сяйві,
А запах в нього мов весняний цвіт...
Щоб описати це, слова тут зайві.
Із спогадів їх чітко переніс
Він лініями плавними на плечі,
Але чи є якийсь у цьому зміст?
Чому з ним відбуваються ці речі?
Вона для нього щастя і печаль,
Вона його загибель і натхнення,
А в серці викликає тільки жаль,
Її портрет - це щире одкровення.
Пергамент витримати може все,
Не знає він що добре, що погане,
Та за собою в вічність понесе
Ті спогади, як автора не стане...
Художник малював портрет її,
Не фарбою, а кров'ю на папері,
Коли ж завершив, склав він олівці
І вийшов у вікно, а не у двері...
26.03.20
