Мене звати Шарик. Я - звичайна дворняга. Мав колись господарів - стареньких, але дбайливих. Чоловіка звали Юрієм Олеговичем. Він мене дуже любив! Завжди ділився смачними сніданками, обідами, вечерями. Його дружині, Ніні Федорівній, також симпатизував. Вони рідко залишали мене наодинці, адже, зазвичай, брали з собою: у ліс, парк, на поле. Проте, якщо й була така необхідність, я не сумував. Дозвілля проводив з гарною подругою, сусідською собакою, Лілу. Тоді час минав неймовірно швидко! Бо з нею було настільки весело, що навіть забувалось про їжу. Господарі, врешті, повернувшись, самі кликали нас. "Лілу! додому!". "Шарику! Їсти!". Ми обоє любили їх "смачні" команди та чимдуж розбігалися по своїх домівках.
Того дня господарі залишилися удома. Я, зрозумівши, що сьогодні нікуди не підемо, відправився до Лілу. Спершу нам, як і завжди раніше, було весело удвох, допоки я не почув "голос" власного шлунку. Раптом закралися тривожні думки: дивно, чому досі господарі не покликали нас їсти? Інтуїція наказала мені негайно попрощатись з Лілу. Я відправився додому. А там відбувалось щось дивне. Біля будинку стояла машина. На подвір"Ї - декілька незнайомих людей. Юрій Олегович повільно, нога за ногою, вів попід руки згорблену дружину до хвіртки. У жінки був кепський вигляд. Не звертаючи на мене увагу, вони гуртом сіли в машину і... поїхали.
Господарів не було багато днів. Харчувався я у Лілу. Опікунка подруги прохолодно сприймала мене. На відміну від господарів, не гладила, не розмовляла і, тим паче, не пестила за вушком. Проте, віддаю належне, харч давала. Але я відчував гостру потребу в турботі - бракувало власників! Я більше не грався з Лілу - на душі було так кепсько, що годі казати - майже весь час проводив біля дверей свого будинку. Пам"ятаю, як марились веселкові сни, у котрих я, як і раніше у реальному житті, проводив час з ними.
Господарів не було чимало днів. Але одного дня, хвіртка, все ж, відчинилася і, на мій глибокий подив, переді мною постав лише Юрій Олегович. Чолов"яга мав настільки змарнілий вигляд, що важко описати. Блідий, худий, очі, налиті кров"ю, потуплений погляд - здавалося, постарів років на десять. Він тихо відчинив двері, кивком позвав з собою на кухню, мовчки нарізав кубиками дві сосиски у моє блюдце. І лише коли я доїв, присів поряд зі мною на підлогу, обійняв та, нарешті, заговорив: "Ми її втратили, друже, назавжди, втра-ти-ли, розумієш?". Значення наголошеного слова, дійшло лише згодом.
Спостерігав, у якій важкій депресії перебуває Юрій Олегович, проте зарадити йому нічим не міг. Мені, як і йому, страшенно бракувало Ніни Федорівни.
Колись чув від людей, що "час заліковує рани". Мабуть, їх правда, бо згодом наше життя покращилось. Чоловік знову кликав мене до ставка, на поле, у ліс. Отже, дні проходили вже веселіше. Тільки вечори не були затишними. До нас поверталися невеселі спогади.
Я страшенно боявся втратити свого найліпшого друга. Особливо гостро це відчув, коли якось на світанку, Юрій Олегович, не зміг підвестися з ліжка. Він кволо звернувся до мене: "Шарику, дуже погано..." У мене тривожно забилося серце. Я спершу лизав йому руки, обличчя, а тоді вибіг позвати на допомогу господарку Лілу. Проте, жінка мене не розуміла - проганяла і лаяла. Сталося найгірше - чоловік помер. Попереду на мене чекала нова несподіванка. Але про те - згодом...
Покійні були бездітними та самотніми. Найдорожче, що мали - одне-одного, старенький будиночок та мене, їхнього вірного друга. Про якихось родичів почув лише після упокоєння Юрія Олеговича. Двоє, гадаю, подружжя, вигнали мене з подвір"я. Так я став безхатьком.
Бродив вулицями міста, підбирав недоїдки за людьми. Спав, де доводилось: восени на листі, у парку, взимку шукав більш-менш теплі закутки, а улітку (благодатна пора!) лягав, де сон "наздоганяв".
Одного спекотного дня міцний сон зненацька потривожили невідомі чоловіки у комуфляжі. Мені хвацько наділи намордника та посадили у простору машину. О, що я тоді пережив! Адже не знав, хто ці люди, куди і навіщо везуть та, найважливіше, що чекало попереду. Мене привезли у притулок для тварин - будиночок з багатьма клітками, де мешкало чимало звірів. Серед них були схожі на мене ззовні. Спершу відчув від побаченого шок, але, коли зрозумів, що тут годують та не ображають, заспокоївся. Згодом навіть встиг полюбити звіринець!
Але, коли я остаточно звик до цього місця та його постійного галасу, у моєму житті відбулася дивовижна подія.
Сюди несподівано завітала сім"я: красива молода жінка, статний чоловік і дівчинка, років семи. Вони довго роздивлялися усіх тварин. Раптом, дівча зойкнуло: "Мамо! Тату! Будь ласка, візьміть це собача!". "Доню, ти впевнена у своєму виборі - це уже доросла собака, а не цуцик?!". Дівчинка закивала голівкою. Якась мить - і я уже був всередині машини!
Увечері мене очікували досі не знайомі процедури: купіль із запашним шампунем, підстригання нігтів та шерсті, її вичісування. Врешті, коли я побачив себе у дзеркалі, то ледь не обімлів: красунчик! На душі запанували затишок та безтурботність...
Минуло декілька років. Поряд зі мною - моя маленька рятівниця. Досі не йму віри у ті пригоди, яких колись зазнав. Не розумію, чому з-поміж інших хвостатих, Катруся вибрала саме мене?!
О, ледве не забув, нові господарі величають мене не Шариком, а Лаккі! Катруся каже, що моє нове ім"я мені дуже пасує, має англійське походження та перекладається - "щасливець". Не знаю, як вам - а мені подобається!
15-16.04.2020.
Автор: Світлана КРИЖАНОВСЬКА (МАЯРЧАК)
ID:
872239
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Оповідний
ВИД ТВОРУ: Мініатюра
ТЕМАТИКА: Вірші про тварин
дата надходження: 16.04.2020 08:23:34
© дата внесення змiн: 18.11.2020 08:38:17
автор: Світлана Крижановська
Вкажіть причину вашої скарги
|
Рада Вам, пані Ганно! І я Вам дякую! З приємністю вітаю Вас зі святом світлого Воскресіння!!!
