Що є найгіршим з витворів людей?
Байдужість, страх чи може ненаситність?
Чи там ще стукає хоч щось поміж плечей?
Чи у пошані тиха непомітність?
Весняний Дощ весь знітився, мовчить,
Десь між людей навчився так мовчати,
Коли всередині в душі усе кричить,
Мовчати краще, щоб себе не налякати …
Ось так йому за краще все було,
Ховався, бо боявся пустоти,
Далеко дуже в серці десь цвіло,
Надумав просто утекти …
Але коли приходить Тиха Ніч
І зорі опускаються на землю,
І оживає все від милих протиріч,
І без Дощу все холодно, пустельно …
І плаче Ніч мов дівчина проста,
Хоча б про мить одну Дощу благає.
У відповідь лиш пелена густа
Усе навколо від очей ховає …
Вже кликала його своїм віршем,
Сльоза дівоча теж не зачіпає,
Не чує Дощ як Ніч йому співає,
Не стала пісня до душі ключем …
Забулась Ніч, що час уже для Дня,
Так люблена зробилася чужою,
Нехотячи вплелась в чуже життя,
Забулось те його «Я тут з тобою» …
Прийшов до тями, бо не був лихий,
Просив пробачення, але не був почутий,
«Він був сьогодні зовсім не такий»,
Пішла вже Ніч, хоч з ним хотіла бути …
Чи повернеться завтра? Може й ні,
Чи Дощ відчує краплю тої скрути?!
Я ж Ніч, я казка, в небесах вогні,
Пробачити чи ні … Може забути?