Всесвіт мав на нас грандіозні плани,
Але ми завжди знали як все зруйнувати.
Щоб нічого не відчувати - будували паркани,
І потрібно було на ланцюгах емоції тримати.
Лиш я вмію дивитися так байдуже,
Коли невідома сила керує твоїм тілом.
І сміятись у весь голос, бо ніхто тут не допоможе,
Просто щосекундно я була під твоїм прицілом.
А ти один з найкращих акторів у цій комедії,
Лише ти вмієш так витончено з почуттями грати.
Та в кожній сцені не вистачало від тебе дії,
Хоча, разом могли в собі щирість відшукати.
Ми могли б пити вічність з бокалів на кухні,
Але топили розмови в гіркій, холодній каві
Просто щоденно вели розмови штучні,
Ми - боягузи, але екземпляри цікаві.
Недостатньо подихів і поглядів було,
Напевно, потрібно було більше дотиків.
Дотиків до оголеної, беззахисної душі.
Тепер ж Всесвіт має двох заручників.
Всесвіт ще ніколи так не помилявся, як тоді,
Коли перший раз ти сказав: "Привіт".
Тепер лиш спогади і несказанні слова,
Тепер це таємниця вікова.
Можливо, через декілька років
Зустріну серед тисячі знайомий погляд.
Будуть нас роз'єднувати декілька кроків
І тривога, яка завжди з нами поряд.
В кафе, під час розмови дружньої прошепочу:
"Ти був моєю нездійсненою мрією".
І ніжний погляд заповнить давню порожнечу:
"Ти була моєю незавершеною історією".