СОВЕТІКУС АРХІЕКТУРНИЙ
30.08.2020* 8:30
Це був кінець 1967 року. Як грім серед ясного неба у мене зруйнувалася перша сім’я, я потрапив до Психо-неврологічного диспансеру із депресією, на карачках виповз із неї. Моєю альта-матер був Діпроміст, де на мене мали вельми не погані надії як на архітектора, але мені так було соромно і боляче дивитися колегам в очі, що я вирішив звільнитися. Сердобольний Натан Зельдес, один із братів-близнюків, по сумісництву відомих архітекторів, порадив піти у новостворений проектний інститут. Зараз це достатньо відома установа, а тоді все починалося на Глибочиці в двоповерховому будиночку. Коли я вперше потрапив до нього, то був приголомшений, бо з часів, коли Купрін описував Яму – сонмище закладів повій, а це була Глибочиця, явно ніщо не змінилося, навіть будинок був пофарбований у рожевий колір.
Почав працювати і достатньо скоро з’ясувалося, що колектив складається із двох частин. Перша – сталий командний гурт, який очолює архітектор-діляга, постійний директор різних новоявних проектних організацій, який кочує від одного новоутворення до іншого у повному складі. Друга частина – архітектори і конструктори, які прийшли з надією робити цікаву і нову архітектуру. Достатньо скоро між цими групами почалися конфлікти.
Першу групу, безумовно, очолював директор по прізвиську Гангстер. Могутній чолов’яго приблизно 190 см ростом, з обличчям дивним чином схожим на обличчя американських гангстерів як їх малював Борис Єфімов – квадратна щелепа, густі брови, пронизливий та колючий погляд, голос немов у Левітана, але з окрасам панування. Владна манера триматися.
Другу групу очолював головний інженер організації, архітектор за освітою. Він був трохи нижче середнього росту і мав вдачу тих інтелігентів, які органічно не можуть брехати, а коли хтось робить це при них, то такі люди червоніють, губляться і кидаються безтямно захищати правду.
Тоді все в житті людей і організацій вирішували райкоми Партії і настав день, коли Високий Суд повинен був поставити все на свої місця, бо головний інженер накатав телегу у райком про всі неподобства в установі.
Виявляється, що у моєму Архіві тишком-нишком лежав всі ці роки опис того, що було напередодні Високого Суду.
Незважаючи на те, що це було аж 53 роки тому назад (з глузду з’їхати як це було давно!) і що, напевно, я єдиний зараз живий із героїв тих днів, я по суто етичним міркуванням змінив всі прізвища. Тільки прізвисько Гангстер є дійсним.
***
Як стало відомо із гарно поінформованих кіл, за дві години до кінця робочого дня Гангстер викликав до себе Чичмака і дав йому певні вказівки. Через п’ять хвилин Яша – небіж Чичмака, син двоюрідної сестри, якого Чичмак влаштував на роботу до відділу планування в якості техніка, щоб хлопець встиг до армії мати вже стаж роботи і щоб не вельми згинався від роботи після десятирічки, бо його ріст майже 2 метри, прикро – голова високо, то кмітливість має так-сяк, - так от, Яша з двома гібридними портфель/сумками відправився у невідомому напрямку. Перед цим він зазирнув до бухгалтерії та ще прийняв щось від Загоруйка дбайливо загорнуте у папір.
Повернувся Яша через хвилин сорок і дуже обережно піднявся на другий поверх, тримаючи набряклими руками тяжкі сумкопортфелі. Не дивлячись на секретарку Іроньку, обережно штовхнув моднячею туфлею – остання на ринку Києва голландська модель – двері до кабінету Гангстера та, червоніючи, запитав:
- Можна?
- А то як? – пирхнув господар кабінету.
Підкоряючись руху вказівного пальця Гангстера, Яша поставив свою ношу у куточок біля дверей і вийшов, обережно притримуючи двері. Зразу же, навіть не маючи дзвоника/виклику, Іронька прослизнула до кабінету, а через різні інтервали у хвилинах туди всмокталися Ганна Іванівна, Поліна і Юля Павлівна. Після цього Гангстер велично вийшов із кабінету і недбало хлопнув дверима «передбанника». На мить завмер, звично провів долонею по величному черепу із чуприною американського кадрового сержанта, і відправився на останній огляд землі підвладної.
Останній? Скільки вже було раніше таких останніх оглядів?
Дзвоник про закінчення робочого часу застав його на дворі. Він стояв на пагорбі біля сараїв і спостерігав як йдуть додому його підлеглі.
От продріботів коротенькими ногами його ворог номер Один. - головний інженер установи Стасик Печериця. Вороги навіть не подивилися один на одного, але у Печериці за товстими окулярами очі налилися кров’ю як у розлюченого кабана, а у Гангстера шия задубіла і стала демонічно червоною. Потім він плодоїдне посміхнувся.
От пройшли, розмовляючи, безумовно, на теми архітектури чи мистецтва, (і що з того?) інтелектуальний ворог Гангстера головний архітектор установи Візник Їзя Борисович та такий собі архітектор Тигренко Влад. Першому Гангстер недбало кивнув головою, немов передаючи своє здивування від хоробрості Їзі, адже дивно що на такій посаді не комуніст. Другому він послав зловтішну посмішку – так, дурна та зелена сошка, як то кажуть, але сала за шкіру Гангстеру залив виступом на тієї конференції Спілки архітекторів.
Нервовопатоправдолюбно проскочив Йося Земфір. І де євреї добували такі прізвища? Гангстер замугикав улюблену мелодію, побачивши цього йолопа, бо пригадав подробиці операції «Троя»: він майстерно підсунув Йосі свою полюбовницю Поліну, стаж полюбовний майже 20 років, а потім почав нещадно шантажувати цього дурня, тицькаючи йому під ніс фотокартки, які зробив Вася Качка на жаль на низькому рівні, бо Вася був звично під мухою коли фотографував із схованки. Коли проявляв та друкував фотки він вже був тверезий, але це не допомогло. Та зменшити табір ворога на одну одиницю вдалося. Поки Йося не отямиться.
Повільно проплила череда навпіл ворогів, але на них Гангстер навіть не дивився – він з цікавістю роздивлявся здичавілі зарослі на схилі гіркі.
Нарешті роздався шанобливий голос Поліни:
- Петро! Пора!
Гангстер з огидою глянув на цю вже змарнілу самицю та проковтнув гнів від її фамільярності.
Коли він зайшов до кабінету, то за столом нарад вже було все о’кей. Він пройшов на своє постійне місце у торці столу, випростався на жовтому тлі драпері, за якою ховався вхід до комори та персонального туалету. Уважно подивився на гвардійців армії Наполеона.
Так: усі тут.
Зліва тихенько сидить вірний паладин Микола Заскоругло – начальник інженерно-технічного відділу, член партбюро, сусід по парадному, товариш по вигулу собачок, друг-соратник по роботі. Його груди прикрашає іконостас з часів особової місії у Другій світової війни та у Сибіру. Його очі дивляться непохитно та гостро, а у дворі стоїть його сіра «Победа».
Поряд з ним по партійному рангу і, до речі, по рангу стосунків із Гангстером сидять: Іван Іванович Киця – парторг; Едуард Миколайович Гуля – заступник парторга; начальник відділу планування Ігор Абрамович Чичмак; керівник групи геолог Вася Качка – на нього Гангстер має думи, адже треба вже зробити Поліні доброго чоловіка, бо заслужила, а то вона із своїм, бач, страждає, а для Гангстера – давно пройдений етап.
Праворуч сіла за стіл жіноча половина армії. Першою – сердешна Поліна – традиційно профорг установи; потім головбух Ганна Іванівна, Юлія Павлівна – головспец по кошторисам та Іронька. При погляді на Іроньку Гангстер мимоволі позіхнув – прикро, але треба було віддати її Чичмаку, а у своєму колі він слово тримає. За Іронькою сидів Яша, небіж Чичмака, – технічне обслуговування і виховання нових кадрів.
Закінчивши огляд, він твердою рукою підняв чарку, дбайливо налиту Поліною:
- Друзі!
Пронизлива тиша.
- Друзі! Я хочу висловити вам усім глибоку дяку за те, що ви разом зі мною прийшли на це неоране поле та допомогли мені у тяжкій праці першого орача! Я певен, що ми з вами, як і бувало раніше, і далі будемо нездоланою силою! Завтра там – палець показав за спину – нас спробують зламати. Але у нас є сила, тобто у мене є сила і потрібні руки. То вип’ємо за те, щоб отак як зараз нас ніщо не роз’єднувало на іншому місці, якщо партія вирішить що так треба зробити! Хай буде так!
Горілка бовкнула в його горлянці і твердий солоний огірок жалібно хруснув в могутніх щелепах. Огірок встиг прочитати, що один раз ці щелепі під час війни ледве не перекусили руку, яка міцно тримала буханець хліба. Голод – не тітка!
Не сідаючи Гангстер зразу налив другу чарку:
- За жінок…моїх та ваших…наших!
Нарешті він сів і почав їсти шпроти із сиром на білому хліб із парниковим салатом, тонко нарізаними огірком та помідором зверху – персональний традиційний закусон.
Третю чарку він випив сам, без тосту, зневажливо поглядаючи на те, як товариство швидко п’яніє. Було прийнято, що він говорить завжди 2 тости, а далі – вільна гулька.
Далі все йшло по правилам: тиха розмова, голосніша розмова, пісні спочатку потихенько, а потім майже у весь голос, бо давно вже відпрацювали хоровий спів. Тільки Заскоругло сидів тихо, пив та їв, і з усмішкою поглядав на Гангстера. Чичмак вже був біля Іроньки, заглядав їй у декольте та щось шепотів на вухо. Вона із фарфоровими очима тихенько хіхікала. Поліна запитливими очима дивилася на господаря і кішкою крутилася біля Васі Качки. А у того немов наелектризоване волосся стояло дибки, бо він заволодів пляшкою горілки з перцем тільки для себе.
Нарешті Гангстер випростався на весь свій могутні зріст та владно опусти долоню на стіл. Його голос легко перекрив весь гармидер третьої хвилі охмеління:
- Діти мої!
Тиша. Тільки Іронька хіхікає. А от і вона замовкла.
- Діти мої! Вам усім треба добре виспатися перед завтрашньою баталією. Будемо йти додому.
Всі слухняно встали, відсунули стільці та потяглися до нього щоб: гречно пожати руку – Чичмак, поцілувати у щоку – Поліна, проникливо заглянути в очі – Заскоругло, дурнувате завзято виструнчитися – Киця, шанобливо вклонитися – Гуля. Жінки залишалися прибрати після сабантуя.
Чичмак з поспіхом ухопив за плече Іроньку:
- Іди до машини.
Вона незрозуміло дивилася на нього і тихенько хіхікала. Тоді Чичмак підізвав Яшу та наказав:
- Відведи її до машини! Тримай ключі.
Після ритуального колінопадіння перед Шефом Чичмак почав тихенько, по-англійські, уникаючи галасу розмов, виповзати із кабінету. Стіни коридору здавалися йому похилими і він почав собі нагадувати навпіл шепотом: «Сходи круті, круті, посередині балка, треба нахилитися, бо вдарюсь, вдарюсь..» Він так і зробив та раптом відчув, що щось заплуталося в його ногах. Поправив окуляри. Нахилився і підняв щось рожеве. Розпрямився, бо проминув балку, і зрозумів, що це є жіночі трусики із білим кружевом по контуру. Почав хіхікати – хто ж це загубив їх.
І закляк: Іронька!
Кинувся до вихідних дверей, а його долоня охопила окрім холодного металу ручки ще щось. Підніс це щось до очей – ліфчик. Рожевий з білою піною мережи!
Пробиваючи п’яний угар до голови шугонула кров і він вивалився назовні. Зупинився. Обвів очима двір – пусто. На вихилясах попрямував до хвіртки і зразу наступив на плаття, що валялось на землі – рожеве, поцятковане червоними квіточками. Це було плаття Ірочки. Він тупо нахилився щоб побачити її обличчя-тіло-ноги-руки, але було тільки плаття. І він стояв на ньому. Різко випрямився, похитнувся від цього, ухопився однією рукою за кущі, а іншою підхопив окуляри, що падали, і підняв голову уверх до ліхтаря. Світло ніби нормальне, тільки колір незвичний.
Раптом як вибух – все стало на свої місця і Чичмак кинув своє неслухняне тіло через хвіртку.
Дверцята його «Запорожця» були відкинуті, на сидінні щось білими гострими обрубками лежало двома обрубками – однім на торпедо, а другим на спинці заднього сидіння, а між ними щось темне ритмічно колихалось. При цьому якісь пазурі ритмічно скребли землю.
Чичмак здавлено прогарчав «А-а-а» та за мить зібрав свою волю воєдино і кинувся до машини. Це були не пазурі, а носки моднячих туфель Яші.
- Ти що робиш, *** – просичав Чичмак.
Мовчання. Сопіння. Тихе підвивання немов дитячим голосом.
Чичмак нахилився до дверцят, від неймовірного гніву у нього в очах потемніло, а руки трусилися і він ніяк не міг засунути їх у машину, щоб зупинити негідника. Раптом один із пазурів рвучко зігнувся у коліні, а потім черевик на його кінці лягнув Чичмака у груди. Перед його очима вмить розірвалася купа зірок, вони закружили навколо його носа та впали темрявою. Коли він прийшов до тями, то зрозумів, що сидить на землі біля стіни паркану без окулярів, а пазурі все так само, навіть більш завзято дряпають землю. Він встав на карачки та застогнав від гострого болю в грудях. Почав лапати землю у пошуках окулярів.
У цю мить на трьох сходинках перед хвірткою почувся гомін одновірців. Чичмак гарячково лапнув землю ще декілька разів навколо себе і раптом натрапив на окуляри. Не розгинаючись надів їх та повернув обличчя до хвіртки.
На верхній сходинці стояв Гангстер та, поклавши руки на стегна, дивився на Чичмака. Уся підлегла братія вже стояла на землі навколо нього і теж дивилася на Чичмака. Гангстер м’яко запитав:
- І що тут трапилось?
Чичмак відірвав одну руку від землі і простяг її до своєї машини:
- Мій небіж…
Всі подивилися у вказаному напрямку, потім повернули обличчя до Гангстера. Він іронічно хмикнув і велично наказав Киці:
- Припини це неподобство!
Киця щільно напнув на носа металом оправлені окуляри та попрямував до машини. Гангстер ворухнув пальцем у бік Чичмака:
- А ти повзи сюди! – рука його звично поплескала декілька разів по стегну.
Чичмак рушив до господаря, та коли він на чотирьох дотьопав до Гангстера і зупинився біля нього, роздався тваринний зойк. Біля машини стояв Іван Іванович Киця, на лівому вусі його зависли, як не дивно, цілі окуляри, а їх господар з подивом дивився на свою правицю – великий палець чомусь висив униз паралельно до піднятої уверх руки.
Гангстер недбало кинув:
- Щось цікаве! І тут наш парторг не на висоті! Твоя черга, заступнику!
Гуля заскреготав зубами і кинувся у бій.
Чичмак, так і не піднявшись із пози раннього неандертальця, утопив погляд у дії Едика Гулі, бо не міг раніше уявити його в такому несамовитому стані.
Гуля рвучко, на стільки це дозволяли зробити два-три стакана отієї з перцем, підскочив до дверцят, ухопився однією рукою за них, а другу разом із головою засунув у середину. Але замість того, щоб витягнути негідника із салону авто, він чомусь дуже повільно та обережно почав задкувати назад. Коли він нарешті зупинився, розігнувся та повернувся до гоп-компанії, то Чичмак почав солодко хіхікати, бо навіть у сутінках у світлі вуличного ліхтаря було видно, як половина обличчя Гулі, особливо навколо правого ока починає темніти, наливатися красивим сливовим кольором і переходити у колір нічного неба через колір буряка.
Гангстер сплюнув:
- Гуля має гулю!
Вася Качка вирішив, що цей вигук відноситься до нього, тому нахилив голову і посунув у напрямку нездоланої фортеці.
В цей час з машини полинуло жіноче завивання, яке обірвалося бурхливим риданням щастя. У машині щось хруснуло і негідник Яша виліз на світ божій.
Спокійно так собі підтягнув штани, заправив в них сорочку, заправив ременяку. В цей час Качка зупинився на півдорозі, але коли Гангстер гаркнув «Ну!», обов’язок кинув його у бій. Він прикрив обличчя кулаками та, виробляючи па танцю тореадору, наблизився до Яші.
Між тим Яша спокійно застібнув мотні та з цікавістю спостерігав за діями Васі. Коли ж той опинився на потрібній дистанції, він повільно зігнув руку, а потім блискавично кинув її уперед. Його кулак розкидав руки Васі ліво-право та врізався у підборіддя. Вася миттю зупинився та повільно сів на землю. Тільки після цього він впав на лівий бік. Нокаут. І все це відбувалося у мертвій тиші.
По Глибочиці ходили трамваї уверх та униз, перехожих не було і здавалося, що це театральна вистава чи сцена кіно таємно знімається
Яша підійшов до фари машини та помочився Чичмак від цієї дії аж заскулив. Яша повернувся до всіх:
- Ну! Твоя черга, Гангстеру! Іди сюди – я відірву тобі мошонку! Мовчиш? Вважайте все це моєю заявою на звільнення! – і він повернувся та пішов вниз по Глибочиці додому.
Раптом Гангстер усвідомив, що трамваї ходять, що зверху вулиці спускається трамвай, то кинув Заскоругло:
- Збирай банду і швидко додому.
Чичмак перевів своє нявчання у нервове хі-хі. Гангстер підбив ногою одну його руку:
- Бовдур! Замовкни! Забирай свою ляльку та геть звідси!
Чичмак тицьнувся обличчям у землю. Потім встав непевно на ноги та почвалав до машини. Не просто було перекинути тіло Іроньки на задні сидіння, бо вона спала. Хтось із колежанок, здається – досвідчена Поліна, тицьнула йому її одяг, навіть взуття. Він пошпурив все це на сплячу дівчину і завів мотор.
Наступного дня до райкому на Страшний Суд прийшли Гангстер та його команда у такому складі та вигляді.
Заскоругло Микола Миколайович – член партбюро. Мішки під очима. Хоча вони у нього і були завжди. Просто колір став сірий.
Киця Іван Іванович – парторг. Ліва рука обмотана по лікоть товстим шаром бинта, бо травма виявилася на пів руки. Підтримується перев’яззю через шию. Обличчя м’яте через безсоння.
Гуля Едуард Миколайович – заступник парторга. Синяк майже на пів обличчя, око там ледве відкривається.
Вася Качка не з’явився, бо у нього чомусь тріснула щелепа.
Чичмак Ігор Абрамович – не член партбюро, тому не з’явився.
І, нарешті, Гангстер – Хватський Петро Тарасович – директор установи, член партбюро. У новому костюмі, немов до отримання державної нагороди. Обличчя свіже, бо він встиг зробити звичні фізичні вправи, зробити пробіжку на 2 км, вигуляти свого кімнатного мініатюрного песика. Ретельно поголений, від нього приємно тягне чоловічими французькими духами.
Супротивник – головний інженер установи Станіслав Богданович Печериця – звичний одяг та стан правдолюбця. Дивився ошелешено на покалічених, бо тільки вчора їх бачив здоровими.
Гангстер спіймав погляд Печериці і посміхаючись вклонився йому, навіть щиро, бо у Стаса через все обличчя йшли три паралельні подряпани. Печериця кинув розлючений погляд на Гангстера через скельця товстих окулярів, тому погляд його був схожий на погляд свині і це завжди веселило Гангстера. У Стаса була несамовито ревнива дружина, то вчора вона отримала пікантні фото із своїм чоловіком. Куля досягла ціль – Гангстер задоволено відвернувся. Стасик, напевно, кричав що це фотомонтаж, але тут Вася Качка був тверезий і проявив свою майстерність!
-Товариші! Вас чекає другий секретар райкому. Заходьте.
У той день Гангстеру було поставлено на вид за недбале керування.
Головний інженер Печериця С.Б. отримав сувору догану за сутяжництво та поклеп на директора установи, бо стверджував, що директор використовував гроші державного замовлення на свої потреби і навіть брав гроші у сумнівних замовників за сумнівні замовлення. Всі ці звинувачення не підтвердилися. При цьому було відмічене, що трудовий колектив установи повністю підтримує дії директора, що комуністи повинні і далі бути однодумцями у підтримці дії дирекції, бо установа отримала відповідальне замовлення – проектування будинку відпочинку для делегацій соцкраїн на березі Чорного моря.
***
ID:
887461
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Поема
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 31.08.2020 08:39:25
© дата внесення змiн: 31.08.2020 08:39:25
автор: Левчишин Віктор
Вкажіть причину вашої скарги
|
