Давайте клонувати матерів…
Усіх, що нас осиротили.
Вони у сни прибудуть на зорі,
Над узголів’ям розгорнувши крила.
Заплаче у журбі іконостас,
Та це ніхто не взріє у моменті.
Верніть мені, благаю… добрий час,
Коли ВОНА жила не в постаменті.
Коли з габро не бачила людей,
Коли топила піч, рубала дрова
Й не замикала душу і дверей,
Вночі читала серцем Богослова.
Молилася навколішки в кутку:
«Подай, Всевишній, розуму й терпіння,
Подай хоч крихту, хоч у сповитку.
Любов’ю людям піднеси прозріння».
Давайте клонувати матерів.
Вони дістануть спиці з антресолі,
Сплетуть шкарпетки чітко до зорі
Й підуть туманом стомленим поволі.
Вони зітхнуть вітрами восени,
Вони промінням простір намалюють,
Де вже немає болю і війни,
Де не згадають Хри́ста-Бога всує.
Давайте клонувати матерів
У пам’яті хоч на одну годину.
Щоб той, хто має матінку прозрів:
Я є щасливим, бо я є ДИТИНА.