" в мене заболіло серце...ковтнув пігулку і приліг...задивився, як по біленій стелі повзала муха навколо люстри...чекав - коли ж вона злетить?...не дочекався...заснув...прокинувся, а мухи вже на стелі нема...і куди вона могла дітися?...адже усі вікна зачинені! а мухи не чути...от, такі у мене забавки з хворості..."...
(зі слів знайомого).
...що ж, і Муму призвичаїлась до суєтності міста... - чомусь пригадалася після такої "сповіді" ця відома усім фраза...але трохи зміню її...а саме - і тутешні мешканці звикли та вже навіть не помічають, не уявляють навіть іншого існування без московитської окупації...призвичаїлися, не відчувають усю ницість своєї зради вітчизні й не бачать своєї інфузорної сутності в пацючому погляді кремлівського вбивці, єрепудного божка москалів, в очі якого так закохано заглядають...не усвідомлюють, що навіть таке потворне створіння гидує ними...акордом до усього вище сказаного додам цього пустого віршика ні про що...аби забутися, посміхнутися своїй уявності явлення слоника - білого, а не темного, як та муха з розповіді колишнього товариша у хворості (...цікаво, якої хворості?...)...
білий крихітний слон
йде по білому полю.
в небі білий кулон
сонця над видноколом.
в синіх водах ріки -
дивно! зовсім не білих -
в схові у хвилях роки,
з давності вже застарілі.
шелест дерев сумний -
хитані вітром сильним
листям вітають вони
жовтозеленобілим -
прощаються з білим слоном
з карликовим крізь поле
йде що в задумі шляхом,
замкнутого на коло.
знаний лише вітрам,
йде він під білим небом.
що йому той небокрай!
краю йому не треба.
з кроком все меншає він,
тане, слабішає, никне...
...з лунами білених стін
стеля білена зникла.
так, сьогодення не дуже просвітлене надіями...сама віра лишилася...але і та, якась ефемерна, примарна - фанатизму ж ніколи не сприймав...але... - життя триває