Серце поступається - та не продається!
- Що з Костасом? - Оленка задихалася від нетерпіння.
- Він не у Марії, не в її відділенні, - засмутився Янніс.
- Марія могла б надіслати його фотографію? - наважилася запитати Оленка.
Янніс повільно похитав головою, відступаючи подалі від проїжджої частини і підхоплюючи Оленку.
- Ні, не могла б, - Янніс зробив виразну паузу, стискаючи Оленчину руку:
- Костас в реанімації, - промовив нарешті .
- Як він? - спалахнула Оленка.
- Важко сказати, - Янніс міг би похизуватись витримкою. - Опіків багато, - зітхнув він.
Оленка побачила, як повз них проїжджають автомобілі, коливаються акації, здіймається хвилями море ... Але нічого не чула! Їй кортіло закричати: «Чому ???», але голос виявився занадто неслухняним, щоб висловлювати якісь думки.
Янніс підхопив її і посадив поруч на лаву. Добре, що пляшка води опинилася під рукою. ТакІс, дійсно, дуже завбачливий чоловік!
Оленка потроху отямилася і схилилася на плече Янніса, болюче затискаючи вервиці на запясті.
- Я зможу до нього потрапити? - стримано запитала вона. Янніс подивився їй у вічі, ніби оцінюючи, чи не зїхала вона з глузду, проте делікатно запитав:
- Коли твій літак?
- Сьогодні опівночі, - зітхнула Оленка.
- І як ти собі це уявляєш? Ми ж навіть не знаємо його прізвища! Може, це не твій Костас?
- Якщо «мій», то я його впізнаю! - Оленка не втрачала впевненості.
- Як? - несподівано закричав Янніс. - Він же цілком забинтований, 99% опіків! Ти хоча б це розумієш? Взагалі, дивовижно, як він вижив!
Оленка на мить оторопіла. Але ... стоп! 99% - це ж не 100%! Смерті підвладне багато чого, але, на щастя, не все - смерть не владна над талантом і... щирим коханням!
- У нього ж є цілий 1% шансів злетіти над смертю, - Оленка рішуче витерла сльози і сховалася в тіні акації.
Янніс знову притиснув її до себе:
- Як ти збираєшся туди потрапити?
- Електричкою! - відрубала Оленка
- А далі? - скептично скривився Янніс.
- На таксі! - не здавалася Оленка.
- Тебе не пустять до нього в палату! Ви ж не родичі, вірно?
- А якщо скажу, що я - його «цивільна дружина»? - Оленка втратила найменше відчуття обережності: що, як раптом там справжня дружина «власною персоною»? Та ба, якби вона була поруч із Костасом, то Оленці вже б повідомили.
- Зрозумій, «цивільна дружина» - це «ніхто»: жінка, якій не довіряють, а найчастіше - і довіряти не збираються, - спробував пояснити Янніс. - Так будь-яка людина на вулиці може назватися твоїм «цивільним чоловіком», коли ти, наприклад, спиш і не можеш заперечувати - хіба ти готова вивернути випадковій персоні інформацію про себе, про своє здоров'я або сім'ю? Лікарі це знають краще за нас!
Дійсно, Янніс мав рацію. Оленка так хвилювалася, що забула навіть елементарні речі - а ще в шлюбному агентстві працювала колись!
Янніс подивився на екран смартфона і промовив:
- Знаєш, оскільки мені замовлення на сьогодні скасували, і я б відвіз тебе на мотоциклі в лікарню, до Марії, тільки ж треба в неї спочатку запитати, чи пустять тебе? Адже мені завжди дозволяли увійти - я ж їм піцу доставляю! - Янніс посміхнувся і написав СМС, потім зацінив Оленчину дорожню валізку:
- Це - дійсно, всі твої речі?
- Не всі, - Оленка побачила, як злякано Янніс здіймав бровами. - Ще є маленька сумочка!
- Ну, запхні її кудись!
- А дорожню валізку куди подінемо? - здивувалася Оленка, розглядаючи мотоцикл Янніса.
- Притримаю ногами - знаєш, скільки піци я так розвіз по різних регіонах Греції?
Оленка на радощах схопила його за рукав. Він підняв дорожню валізку і закинув під сидіння - а по інший бік поклав свою фірмову жовту сумку-холодильник.
Задзвонив телефон - Янніс завбачливо відійшов, і, повернувшись, повідомив:
- Марія сказала, що можеш приїжджати: нарядять тебе у халат і маску, якщо треба - назвуть практиканткою! Сподіваюся, крові не лякаєшся?
- Боюся, - скисла Оленка, згадавши, як непритомніла на уроках біології від стендів із людським нутром. Щоб уроки біології не перетворювались на катування, вчителька дозволила Оленці малювати на останній парті плакати з метеликами і квіточками, а здавати іспит допомагали красномовні реферати про життя видатних учених-біологів. Але в даній ситуації реферат навряд чи врятує.
- Тоді залишайся - там тільки твого знепритомлення не вистачало! - розчаровано буркнув Янніс, вивантажуючи її валізку з мотоцикла, поклавши маленький редікюльчик понад подорожній саквояж, і, втомлено зітхнувши, простяг їй руку на прощання:
- Вибач, але моя сестра не може так ризикувати - це ж її робоче місце! - Янніс підійшов до Оленки і поплескав за плече.
Оленка ледь не втратила свідомість, але вичавила через силу:
- Обіцяю: я витримаю все!
Янніс наблизив до неї речі, мало не побажав усього найкращого, але раптом зупинився:
- «Серце поступається, та не продається!» Красиві слова на твоїй сорочці - не знаєш, хто їхній автор? - Янніс тільки зараз прочитав напис, старанно вишитий Оленкою.
-Елені Яннацуліа, - схлипуючи, відповіла вона.
- Це ти сама написала, Елені? Та невже?
- Ні, я просто вишила на футболочці фразу з пісні, а Елені Яннацуліа - авторка, поетеса, написала багато грецьких хітів, - самотні Оленкіні речі на асфальті мовчазно щеміли: «Ти більше ніколи не побачиш Костаса і сама полетиш до Києва!».
Янніс обмірковував слова пісні, і вагаючись, повернув Оленкіну валізку назад під сидіння мотоцикла:
- Якщо ти так любиш грецькі хіти - увімкнеш цю пісню по дорозі, добре? Навіть цікаво послухати - треба ж, я - грек, а ти розумієшся на наших піснях набагато краще за мене! Адже трасою радіо не завжди спрацьовує, а гуркіт моторів набридло слухати, інша справа - музика ...
Зневірена Оленка мерщій підхопила редікюльчик і на радощах чмокнула Янніса в щічку, вмощуючись за ним на сидінні мотоцикла. Невже шлях відкритий?
- Звичайно, я тобі поставлю пісні, які написала Елені Яннацуліа, а як прилечу до Києва - надійшлю по інтернету, щоб були поруч, навіть коли зв'язок не бере
- Зачекай-но - мені ще заправитися треба, перш за все - на бензоколонку, а потім - до лікарні! Сідай і міцно тримайся - ти дуже витончена, але все ж таки важиш дещо більше за коробку з піцою, - Янніс облаштувався в сідлі, притримуючи однією ногою свою сумку-холодильник, а іншою - Оленчин дорожній саквояж.
- У тебе сьогодні ексклюзивний вантаж! - Оленка зіркою реклами стрибнула на мотоцикл.
Її волосся розвіювалося вітром на заздрість усьому Голлівуду, міцно обіймаючи Янніса вздовж корпуса то зліва, то справа - в залежності від того, в який бік повертав мотоцикл. Шлях звивався понад морем, не порушуючи суверенітету гір, ніби запевняючи подорожуючих: так, гори є, але вони - далеко! А перед вами шлях відкритий, неначе морська далечінь, будьте тільки уважні!
Пісня з плеєра відлунювала у серцях:
Вкрай несприятливі часи для цього міста...
Люди летять туди й сюди - оце так швидкість!
В технічний вирій всім? Як він мене допік!
Краще у пеклі я горітиму навік!
Вкрай несприятливі часи - залишусь вдома.
І Афродіта до мене зайде натомість!
Маленький паперовий змій світ відкрив, як книжку:
Серце не піде на торги, хоч має знижку!
Хто вкрав омріяне моє життя?
Чому вгамовує наш гнів чужа брехня?
Хто впав наразі, та життя краде?
Він закохається, як ти, та не прийде!
Вкрай несприятливі часи – суцільний морок!
Електрики нема ніде – виколи око...
Ідуть на страйки звідусіль душі-руїни,
А безробіття - наче ніж мені у спину!
Вкрай несприятливі часи - загибель мрій.
Немає сенсу - ти хоч плач, хоч вий!
О, що за музика звучить? Ноти нестерпні -
Вірші розбились на цвяхи, проймають ребра...
Сльози, вервиці і шрам
Оленка менше за все боялася обгоріти під вогнедишним сонцем. Не вірилось, що пробив останній час: 99% опіків у Костаса - це гарантована смерть ... Не в майбутньому, а в доступному для огляду сьогоденні: болісна, хвороблива, страшна загибель! Добре, якщо хтось підтримає тебе в момент відчаю і тоді зрозумієш, що ти - коханий і потрібний близьким навіть у приреченому стані. Що ти не даремно тут працював, спілкувався, сподівався, допомагав і чекав!
На жаль, щоб бути героєм - треба мати надію. А щоб мати надію - слід бути героєм!
Оленка летіла на мотоциклі трасою, знову і знову притискаючись до Янніса, зрідка поглядаючи крізь свої розвіяні світлі кучері то на вервиці на правій руці, то на сонце, що заходить - неймовірно, але світ уже за горами.
Оленці, навпаки, здавалося, що світ був як раз там, попереду, коди вони прямують із Яннісом – в лікарні, де Костас бореться за життя… Варто тільки обминути наступний поворот - і сонячний промінь знову освітлив їхній шлях, всупереч волі гірських хребтів, невблаганно розвалених уздовж траси на Атену.
Ще трохи - і лікарня відчинить свої двері! Дивна мрія - потрапити, нарешті, в лікарню? Але якщо там - кохана людина, то лікарня перетворюється на палац, навіть якщо ти - зовсім не принцеса і туфельку тобі ніхто не подасть ...
Оленка тепер готова була витримати не тільки вид крові, щоб побачити Костаса, і їй не хотілося думати, що ця зустріч - остання за їхнє земне життя. Пісні ж звучали з Оленчиного плеєра, який вона намагалася розташувати так, щоб Янніс теж чув грецьку мелодію мало популярної, але дуже красивої пісні «Σκοτωνω»:
Роздираю на шматочки
Різних вулиць краєвиди -
Там, де жахи по куточках
Кожен крок перелічили...
Роздираю на шматочки
Всі миттєвості і мрії -
Відкривали разом очі
І здіймались на вершини...
Обіцянки роздираю,
знищую всі наші сни -
То ж навіщо, я питаю,
з "нічого" "усе" зробив?
Роздираю Місяць, зорі,
Що очей палають сяйвом...
Не судилося, бо доля
Не дарує нам кохання!
Кажеш, серце віддавала?
Щось в очах замерехтіло...
З усіх сил тебе благаю:
Відійди, бо я загину!
Роздираю на шматочки
Площу Сінтагма, де справа
Ми обійми серед ночі
Розпростерли до світанку...
На шматочки рву примару
У зірках, де шлях у Вічність
Не здолала наша пара:
Ти - пішла, а я - залишусь!
Душа повільно і впевнено рвала на шматочки болючі спогади, не бажаючи миритися з фактом: усе - смертне! Мабуть, крім самої душі - вона безсмертна, як би її не шматували ...
- Скоро приїдемо - бачиш, ми вже в Афінах. Ти втомилася? - запитав Янніс, впевнено кермуючи трасою.
Оленка що є сили похитала головою і відповіла: «Ні!», але все одно її голосу не було чутно через шум на дорогах. Плеєр довелося вимкнути. Під'їжджали до дуже красивого будинку, оповитого туями і смереками, надзвичайно запашними під час літньої спеки.
- Зачекай-но тут - зараз сестрі зателефоную. Якщо вона вільна, то вийде і супроводить нас.
Оленка вдячно проводила очима Янніса - хто б ще так перейнявся її турботами? А над головою шаруділи акації і липи, наприкінці алеї даленів пам'ятник меценатам.
Відвідувачі мовчки залишали автівки за воротами і поспішали до своїх рідних. Може, дружина Костаса вже тут? Чи здатна вона в такий момент викреслити його з життя? І взагалі - чи знає вона, що з ним трапилося? Якщо не сказати "не тільки з ним" ...
- Марія зараз прийде, - Янніс повернувся, загадково примруживши очі. - Сподіваюся, в твоїй валізці нічого цінного немає?
- Взуття, посуд, грецька косметика, - зітхнула Оленка.
- Далі можеш не перелічувати - бери з собою цей скарб, якщо не хочеш з ним розпрощатися! Що, важко? Кожен свої штани носить сам! - відчеканив Янніс.
Оленка чомусь згадала Михеля в шортах: ось за ким батьки все життя носять штани! Янніс тим часом схопив її баул:
- А ти допоможи донести мою коробку з піцою - почастуєш Марію від нашого імені, у них тільки-но серйозна операція завершилася - ми вчасно прибули до перерви!
- Янні, нарешті! - низенька молода гречанка в білому халаті на ходу зірвала з себе маску. Вони обнялися з Яннісом. - Я так розумію, це Елені з України? - вона не без цікавості подивилася на Оленку, закидаючи голову наверх. Оленка пошкодувала, що взула туфлі на платформі, але перевзуватися ж не будеш? Янніс кивнув у відповідь Марії.
- Здрастуй, Елені! Мене звати Марія і я попрошу тебе вдягти цей халат і маску, інакше не пропустять, - вона миттю рішуче накинула на Оленчині плечі халат і простягнула одноразову пов'язку, а Оленка, намагаючись бути ввічливою, тремтячими руками віддала Марії припасену Яннісом коробку з піцою. Тільки як носити в спеку цю жахливу маску? От ніколи б не думала закосити під медсестру! На щастя, вони швидко потрапили з двору до лікарняного коридору, де панувала прохолода кондиціонерів.
- Зараз піднімемося ліфтом, - змовницьки прошепотіла Марія, ховаючи голос від луни багатовікових коридорів.
Оленка поважно поправила маску - їй би ще окуляри на лоб, як у лікаря! Ноги теж затремтіли - добре, що ліфт надійний. Марія вийшла першою, Янніс - за нею, дбайливо подавши Оленці вільну від сумки руку. Він знає, чого їй вартий кожен крок!
Стіни, здавалося, світилися. Когось закривавленого без ознак життя повезли поруч на каталці. Чи-то не Костаса? Оленка приголомшливо зиркнула на Янніса - в його погляді помітно: «Шляху назад немає!»
- Я залишаюся тут, в коридорі, охоронятиму твою безцінну валізку, а ти зайдеш з Марією в палату - сподіваюся, добре себе поводитимеш? - підморгнув Янніс, намагаючись підбадьорити Оленку.
«Отже, Костас у палаті, це когось іншого повезли в каталці," - Оленчине хвилювання переважало жахи.
Нарешті Марія відчинила двері в палату, суцільно оповиту білою завісою. На кушетці лежав ... забинтований згорток! Невже чоловік надзвичайної краси і міцного характеру може вмить перетворитися на безпорадний білий конверт, який мало асоціюється із життям?
«У Марії немає чіткої впевненості, що це - саме твій Костас ...» - згадала Оленка нещодавні слова Янніса. Якби не маска, Оленчина щелепа відлетіла б аж до підлоги.
Крок за кроком, гублячись у найжахливіших здогадках, вона наближалася до ліжка, де не спостерігалося жодних ознак життя. Не видно бездонних блакитних очей Костаса - вони закриті. Тимчасово? «Немає нічого більш постійного, аніж тимчасове», - жорстоко і невблаганно відлунало у свідомості.
Більше не майорять шикарні світлі кучері - Костас забинтований з голови до ніг. Тільки руки ... ні, лише одна його рука не забинтована!
Попри стурбованість Марії, Оленка поринула до вільної від бинтів руки і жадібно її схопила, відчувши біля запястя ... шрам! Так, той самий шрам, який вона бачила в порту Рафіна, прикритий подарованими їй вервицями.
Зараз тремтячою рукою, оповитою цими ж вервицями, Оленка намагалася утримати життя Костаса, проганяючи смерть. «Ти потрібен мені, - не бажаючи привертати увагу Марії до своїх слів, шепотіла Оленка російською, пам’ятаючи, як добре Костас опанував російську мову в Албанії. – Недочекаюся нашої наступної зустрічі! Ти відчуваєш, як вп'ялися в мою руку твої вервиці? Я завжди носитиму їх і чекатиму на тебе, треба тільки-но одужати - знаю, ти витримаєш все! А я молюся за тебе щомиті та ніколи не забуду твої блакитні очі...»
Маска не здатна була далі вбирати її сльози. Марія м'яко, але наполегливо взяла Оленку за руку і вивела в коридор. Там, немов знущаючись, прокрадався сонячний промінець крізь гардини - невже він подарує надію? Не хотілося вірити, що надія вмирає останньою, але чи є у надії шанс пожити на кладовищі віри і любові, на яке люди перетворили Землю?
Янніс наблизився до них, напружено зітхнувши:
- Що, обійшлося без непритомностей? - прошепотів він, заглядаючи в Оленчині заплакані очі. Вона кивнула у відповідь, зриваючи мокру маску.
- Я зараз дам іншу - треба обов'язково одягти, - прошепотіла Марія, підтримуючи Оленку.
На вулиці, стягнувши нарешті ненависний лікарняний халат, Оленка звернулася до Марії, з останніх сил стримуючи ридання і запинаючись:
- Благаю Вас, люба Маріє ... Мені відомо, як складно в Афінських лікарнях ... На жаль, я тут тільки на 3 доби і в мене опівночі літак, але .. надійшлю Вам із Києва гроші на картку, обов'язково, тільки ... подбайте про Костаса! Зробіть все можливе заради нього, - вона заплакала знову. Марія обняла її за плечі. Яка ж вона маленька і худенька - зовсім дитина, а крові і смерті не боїться ... Справжня гречанка!
- Ми зробимо все, навіть неможливе, якщо ти його так кохаєш, - в очах Марії теж замерехтіли сльози.
- Костас - мій друг, і це має велике значення, - Оленка знову згадала про законну дружину Костаса - навряд чи вона вже тут побувала, інакше б Марія про це обмовилася. Та ба!
- Ви часом не дізналися прізвище Костаса? – збираючи до купи слабкі надії, запитала Оленка в Марії.
Промінь і заграва
- Ставропулос, - кивнула Марія.
- Що, його друга вже прооперували? - здивувався Янніс.
- Так, він вже відійшов від наркозу і запитав про Костаса, назвавши нарешті його прізвище. Але поки що обнадіяти нема чим, бо невідомо, як підуть справи далі, - зітхнула Марія, злякано зиркнувши на Оленку, шкодуючи про видану інформацію. - А ось за піцу спасибі - віддам її дівчатам з хірургії, їм сьогодні довелося попотіти! - вона помітно відвертала Оленкину увагу.
- Хочете спанакопіту? - Оленка раптово згадала про згорток у валізці, дбайливо переданий Такісом.
- Чесно кажучи, я сильно зголодніла, - посміхнулася Марія, продовжуючи: - Як тільки з'являться новини про Костаса - я повідомлю, ти ж у Янніса в друзях на Фейсбуці?
- Головне - ми з вами друзі по суті! А на Фейсбуці теж відповім на його запит, як тільки повернуся до Києва, - Оленка витерла останню сльозу.
- У неї смартфона немає, уявляєш? Вона подорожує з кнопковим телефоном, а по Фейсбуку спілкується з дому в Києві, зі старого комп'ютера, - Янніс розвів руками і схопив Оленчину сумку, звільнену від спанакопіти: - Маріє, люба, нам з Елені час їхати - ми ще в аеропорт повинні встигнути, - Янніс і Марія обнялися на прощання.
Оленка в пориві подяки теж міцно притиснула до себе маленьку юну медсестру, яка подарувала їй сьогоднішню зустріч і ... надію! І тут Оленка помітила пам'ятник - невеличкий меморіал із сірого каменя. Підійшла, навела об'єктив ... «Королева Ольга», - прочитала вона.
- Російська княгиня Ольга заснувала цю лікарню, - пояснив Янніс. - Вона все життя допомагала хворим, пораненим, радо приймала гостей із Росії, навіть дуже бідних, хоча була дружиною грецького імператора Георга! Чоловік, звичайно ж, був незадоволений, але Ольга наполягала: «Мені огидно їсти декілька разів на день різноманітні страви, коли люди вмирають з голоду. Мені бридко наряджатись - єдиний колір, відповідний для земного життя, це - чорний! » Ми її називали Королевою всіх еллінів. Ольга повернулася до Росії, коли Георга вбили в 1913 році, і допомагала у шпиталях під час Першої світової війни. До речі, цей шпиталь на ті часи був найпрогресивнішим.
- Він і тепер - найкрасивіший! Сфотографуй мене, будь ласка, на тлі фасаду, і тую захопи, - Оленка простягнула Яннісу свою стареньку фотокамеру, ховаючи заплакані очі під сонцезахисними окулярами.
- Дай Бог, щоб цей знімок у лікарні був для тебе останнім, - доречно зауважив Янніс, натискаючи кнопочку. - Тую захопити в кадр не зміг, і на фотографії вона однак не дасть аромату ... Рушаймо мерщій, бачиш - сонце вже за горою! - він стрибнув на мотоцикл, підтягуючи Оленчину сумку.
- Зачекай-но ... даси мені на мить свого смартфона? - схопилася Оленка.
- Ти справді хочеш запізнитися на літак! - вирвалося у Янніса, однак винагородив Оленку своїм «трактором».
- «Костас Ставропулос» - ввела вона у пошуковий рядок… але скільки ж їх тут!
- Шукаєш свого Костаса на Фейсбуці? Хіба ти не бачила, в якому він стані? - мало не закричав Янніс. - І можливо, він взагалі іншим ім'ям там назвався - наприклад, Вангеліс Карадзанос! До речі, тобі подобаються його тексти?
Оленка кивнула, згадавши, як вони із Костасом слухали по дорозі пісню «Я хочу бути!». Тим часом на екрані смартфона зявилась світлина з Фейсбуку - найрідніші блакитні очі, розвіяні світлі кучері, відкрита посмішка. Оленка швидко направила Костасу запит у друзі і мало не зомліла, побачивши на його сторінці репост кліпу "And you my love» - з Річардом Гіром і Джулією Робертс у фільмі «Красуня». Скільки разів вона переглядала вдома цей аматорський кліп, а зараз помітила, як Костас схожий на Річарда Гіра! Тільки очі у Костаса блакитні ... і м'язи міцніші - фізична праця далась взнаки. Хто звик працювати за двох, тому складно знайти свою другу половинку - хіба що четвертувавши самого себе.
«Сьогодні, друзі, в день мого народження, насолоджуйтесь найулюбленішою піснею», - підписав Костас ще 8 квітня ...
Раптом Янніс рішуче завів мотор:
- Бачиш, які пробки? А ось якби ми раніше виїхали! Ти розумієш тепер, яка вагома всього-навсього одна хвилина?
- Наче один відсоток, - задумливо пробуркотіла Оленка, повертаючи смартфона.
«Один відсоток, який не дає на 100% перестрибнути прірву!» - промайнуло в її голові.
- А тепер доведеться об'їжджати, щоб дістатися аеропорту! - Янніс звернув із основної дороги. Йому засигналили, але він не зупинився і пояснив Оленці:
- Промайнемо між двох гір - нам же треба встигнути вчасно, а мене вже чекає нове замовлення на доставку піци!
Він спритно обігнав кавалькаду габаритних автомобілів своїм маленьким безцінним мотоциклом. Чому безцінним? Чи не тому, що «треба бути маленьким, а не великим, тоді всюди пролізеш», як казав Кролик до Жирафа в мультику «Зоопарк на ремонті»?
Якби не Янніс, не відбулася б зустріч із Костасом. Моторошно вважати зустріччю те жахливе шпитальне побачення, де тільки шрам нагадав про молодика у розквіті сил, здатного віддати своє життя заради порятунку інших. Чи зможе Костас одужати? Чи відновить він красу і здоров'я? Чи підтримають його дружина і діти? Може, з годувальника він вже перетворився для них на тягар?
Коли кохаєш людину, вона для тебе найдорожча і в будь-якому випадку не буде тягарем. Можна вирвати гнилий зуб, підстригти посічене волосся, обрізати зламаний ніготь (незалежно від наявності чи відсутності манікюру), можна навіть відрізати обморожену або обгорілу руку або ногу ... Тільки не вирвати з грудей серце, яке болить і ниє, страждає і переживає! Може, і не зовсім здорове серце, але твоє, рідне, його НЕ видереш назовні і не викинеш на смітник, поки живеш, і не вважаєш своє серце тягарем тільки тому, що воно поки що здатне відчувати біль. Значить, ще живе твоє серце, якщо відчуває біль!
Чому ж кажуть «чоловік - це голова, а дружина - це шия»? Оленка б уточнила другу частину приказки: «жінка - це серце», бо не крутить головою, наче шия, і думає по-іншому, ніж голова, тому що, з одного боку, не можна «розумно кохати», а з іншого - абияку дурість не назвеш коханням! Як не виріжеш із грудей серце, навіть хворе, так і не відрубаєш собі голову, поки ти здатний жити і любити. Не викинеш на смітник своє серце, бо воно вже ... належить іншій людині!
Раптом вдалині, в горах, спалахнуло полум'я. Янніс миттю розвернувся, вирулюючи, але на іншій горі теж здіймалися відблиски криваво-червоної заграви!
Оленка згадала чорну хмару над Маті і зрозуміла, що спізнитися на літак - не найстрашніше в житті, гірше, якщо вони вже потрапили у вогняне кільце і настав час із цим життям попрощатися ...
А нещодавно здавалося, що життя - це лайно ?! Вона відчула, як у Янніса проступив піт крізь форменну сорочку. Мотоцикл завмер, грузнучи в плавкому асфальті. Янніс витер піт з чола, скинув сонцезахисні окуляри на поголену потилицю і мовчки поринув у смартфон - що ж їм тепер робити? Куди рухатися? Де ж палає заграва - далеко чи зовсім близько? Гори оманливі!
Вогняна прірва
Оленка обома руками затиснула вервиці Костаса, подумки повторюючи крізь силу: «Всі святі, врятуйте ж нас!» Більше нічого в голову не лізло. Повернутися назад, в лікарню, чи що? Або ж чекати на дорозі, поки хтось підбере і вивезе? Та не факт, що подорожуючі в курсі, куди слід рухатися у бурхливій пожежі. Навряд чи вони віднайдуть правильний напрямок…
Полум'я не вщухало понад горою, яка приховала сонячні промені. Як би Оленка не заплющувала очі, однак відчувала коливання вогняного подиху зовсім поруч. Море, яке нещодавно дарувало відблиск надії, залишилося позаду, а попереду - бурхлива вогняна прірва!
Янніс швидко сховав смартфона і виразно зиркнув на Оленку. Що ж він вичитав у новинах? Куди їм прямувати?
Лічені секунди здавалися Оленці нескінченним стрибком над прірвою ... або в прірву?
- Пожежники прибули, - без емоцій процитував Янніс останні звістки з інтернету. І додав:
- Вітер з нашого боку - ми повинні прорватися, один відсоток шансу у нас є, треба ним скористатись! Бо якщо чекати, коли настане щасливе майбутнє, то втратимо останні шанси вціліти зараз, - він щодуху натиснув на газ, і мотоцикл, перемагаючи подих вогняної смерті, рушив палаючою асфальтовою лавою.
Скрізь тхнуло гаром - Оленка не вірила, що пожежа вщухає і вертольоти допоможуть. Це ще позавчора вона сподівалась на краще, розгледівши кулю диму над Маті, та що з того?
Янніс відчайдушно зберігав швидкість - асфальт розжарився, неначе свіжий кисіль, періодично поглинаючи колеса мотоциклів та автівок. «Маті теж підпалили не випадково - намагалися приховати сліди пограбування», - згадала Оленка слова Артеміса вчора по дорозі до храму Іоанна Малоросійського. Авжеж, палії «нагодували сім'ю» «с-частям» за рахунок чиїхось життів! І, звичайно ж, при цьому вони «люблять тварин», спрямують обгорілих оленят, цуценят і білченят до шпиталів, невтомно збираючи гроші до скриньок повз кас супермаркетів ... а, може, краще просто недопалки не кидати? Та не поїти тварин з рук, перетворюючи їх на інвалідів-годуванців, а просто рятувати чужі життя байдужістю до власних хижих вад? Зробити «простий», але необхідний вчинок, замість «вершити добрі справи» постфактум, коли вмираючим все одно, наскільки ви, вибачте, лагідні та принадні? Чи не краще плекати все живе, поки воно залишається на землі? Поки ми самі ще живі ...
Оленка заплющила очі, намагаючись не думати про реалії, прагнучи перелетіти час, потрапити із киплячого минулого у безпечне сьогодення. Із заплющеними очима здається, що в тебе більше шансів врятуватися з вогняної пастки і вціліти! А ще - щоб встигнути до літака, відірватися від землі, злетіти над смертельною прірвою між цих двох нещасних гір, між життям і смертю!
Оленка вже не усвідомлювала, скільки часу їх переслідував запах гару і кіптяви, що осідає на футболці, де поступово блідла під попелом вишивка: «Серце не піде на торги, хоч має знижку!» Дійсно, за скрутних обставин іноді здатний розпродати все - зі знижкою чи без неї ... Тільки грецькі перлини, як і раніше, сміливо блищали намистом - недаремно ж Оленка за ним полювала! Воно ж саме таке, як у бабусі, на тій вцілілій світлині... Як же бабуся спромоглася зберегти за часів голодомору на Україні свою обручку, що й досі чекає на Оленку в Києві у скриньці на шухлядці? І скільки ще здатна чекати старовинна обручка, спітьмяніла від часу, але сяюча істиною, не тотожною шлюбним контрактам, бо не встановлює взаємні права та обов'язки сторін, а також термін їх виконання, проте ... є символом вічності на Землі ? Нескінченної любові і відданості, що не вкладається в рамки юридичної документації та часто-густо - вузьколюдського здорового глузду, зафіксованого в шлюбних контрактах, обов'язкових до виконання чужими одне одному людьми ... Тому що свої люди - по суті єдине ціле, і контракт сам з собою – це юридичний нонсенс! Можна зафіксувати в договорі певні кількісні показники - кредити, сімейний бюджет, аліменти на попередню сім'ю, але ... як же розрахувати не кількісні, а якісні показники? Як «зобов'язати кохати» і передбачити відповідальність за невиконання цього обов’язку? Якими критеріями вимірювати кохання? Як оцінити поцілунки - за кількістю або за якістю? І що таке теплота - це гарячий чай, сонячне світло або ... пожежа? Іноді здається, що пожежа затьмарила сонце – саме так, як зараз!
А тим часом вервиці намертво, до болю вп'ялися в Оленчину руку. Щемливий спазм допомагав її душі трохи абстрагуватися від жаху катастрофи попереду. У свідомості невблаганно спливали обличчя тих, кого вона бачила сьогодні на сайті в Фейсбуці - обгорілі в Маті дітлахи, бабусі, закохані ... Скільки ж їх? Як довго будуть шукати безвісно зниклих? Та й чи можна на землі «пропасти безвісти» в епоху стільникових телефонів?
У вухах крокувало відлуння молитов, які стільки разів, не замислюючись над сенсом, слухала перед "Отче наш": "Християнської кончини життя нашого, безболісної, бездоганної, мирної, і доброї відповіді на страшному судилищі у Господа просимо ... »
Тепер зрозуміло: щоб не здохнути, як скотиняці, треба молитися про християнську кончину протягом цілого життя - на те воно і дається! Чи хтось може похвалитися, що живе і житиме на Землі вічно?
Вервиці перерізали руку - хлинула кров. Оленка обережно, не збиваючи Янніса з траєкторії, розплющила очі, намагаючись не розглядати випалену землю, і поклала свою носову хустинку, щедро просочену сльозами, на набухлий ... шрам на руці, як у Костаса!
Мабуть, щоб два серця злилися воєдино, їм потрібен все ж таки один спільний шрам, інакше люди як були, так і залишатимуться чужими один одному в серці, незважаючи на юридичну (ба!) навіть духовну спорідненість.
Оленка затягла хустинку на руці якомога щільніше і згорнула своє волосся калачиком, щоб на нього зненацька не потрапила іскра зі свіжого вугілля спалених дерев. Усюди різала око сажа - нею вкрилася колись пахуча трава, чагарник на узбіччі і рідкісні сміливі деревця, що зухвало виросли далеко від лісового масиву. Але навіть зараз краще перетворитися на рослину, ніж на тварюку!
Оленка обперлася на спину Янніса, заплющивши очі, а він мовчки кермував далі, періодично зупиняючись і поглядаючи у смартфон, уточнюючи, звідки насувається полум'я.
Раптом мотоцикл заглух. Невже не вистачило бензину? Адже Янніс заправився! Чи смерть завжди попереду, як від неї не тікай – все одно не врятуєшся?
- Що - бензин? - несміливо прошепотіла Оленка. Янніс мовчки натиснув на педаль - як і раніше… глухо! Лише зграя ворон, не позбавлених права голосу, кружляла в небі над обгорілими деревами, обговорюючи ситуацію своєю, не відомою людям, мовою.
Оленка скинула хустку із закривавленою руки і вкотре подивилася на вервиці Костаса. «Святий Єфреме, допоможи нам!» - подумки благала, відчайдушно звертаючись до святого, який крізь століття осявав людей світлом надії та істини - недарма ж його зображують із полум’ям у руці! Нехай же світить маленька свічечка надії тим, кого Господь досі вберігає від загибелі у пожежі ...
Коли розвіявся дим
Янніс зиркнув на Оленку, ніби відчуваючи її молитви. Без жодного слова знову спробував натиснути на газ - з третьої спроби мотоцикл рвонув з місця, долаючи розчавлені асфальтові лави: добре, що траса не перевантажена, інакше б не вибралися звідси!
- Аеропорт вже скоро, тільки вистрибуй на ходу - там дуже дорого платити за стоянку, - Янніс намагався перекричати мотор.
- Хіба ми вже проїхали ... пожежу? - Оленка боялася радіти передчасно - не вірилось, що перелетіли прірву.
Янніс кивнув. Тоді ще раз уточнила - невже врятовані?
- Я ж сказав: так! - щодуху загаласував він крізь рокіт мотора. - Пожежники приспіли!
На радощах Оленка поцілувала в щічку свого рятівника.
- Якби не пожежа, я б не заробив твій другий поцілунок, - пожартував Янніс, самовдоволено задерши носа і додавши швидкості - добре, що тут вже асфальт не розплавлений!
Сутеніло. Сонце поспішало - йому ще треба побувати в Коринфії, в Кинеті та Лутраках, відбиваючись у цілющій воді мінеральних джерел, підкріпити силу древніх гірських хребтів своїм незгасним, попри пожежі, сяйвом, а звідти – вільною ходою попрямувати далі на Керкиру і Закінтос, щоб завтра знову повернутися в Афіни ... і в Маті. Пожежі повсюди, але вони не затьмарять Сонце, хоча яскравіше палають!
Біля аеропорту – метушня, як ніколи: мабуть, пожежі змусили туристів скоротити відпустку. Як же пролізти крізь нескінченну низку автомобілів? Янніс нарешті знайшов лазівку і пригальмував, подаючи Оленці валізку. Вона тільки щойно усвідомила дві речі: по-перше, що обидва врятовані, а по-друге - час повертатися на батьківщину. Хоча й душею відчувала себе гречанкою, але документи ніхто не скасовував: батьківщина - це не завжди те місце, де твої друзі, рідні та близькі, але куди ти зобов'язаний щоразу повертатися згідно чинного законодавства, як би далеко і високо ти не стрибнув - щоб оплатити і задекларувати дохід, податки, комуналку, оформити різні документи. Батьківщину не вибирають - це вона обрала нас і зобов'язала їй служити. Ніхто не питав, де б ми хотіли народитися - в СРСР, на Багамах, в Німеччині або Греції, а у яких батьків - і поготів не запитають, інакше всі немовлята вишикуються в чергу тільки до заможних батьків ... які, безумовно, теж плачуть! Але бідні, слід зауважити, плачуть не менше за багатих. Бідність, звичайно ж, не вада, проте «бідність» і «біда» - однокореневі слова в українській мові (на відміну від грецької), так само як «Бог» і «багатство» - спільнокореневі слова в російській мові ... на жаль!
Схопивши сумки, Оленка помахала рукою Яннісу, який подарував їй сьогодні зустріч з коханою людиною - жахливу і довгоочікувану одночасно. Чи зможе вона знову побачити Костаса? Коли він одужає? Оленка не хотіла визнавати, що його порятунок - це величезне диво, і не треба багато вимагати, тим більше - поспішати. Але безнадійно мріяла повернутися в ту щасливу мить із минулого, коли вони з Костасом, красивим і міцним, тримаючись за руки, слухали незрівнянну грецьку мелодію і на швидкостях летіли в порт, окрилені спільними надіями, а не потопаючи у розплавленому асфальті ...
Мотоцикл Янніса розтанув крізь вечірній серпанок. Афінський аеропорт, завжди зустрічаючий і проводжаючий акустичної музикою, цього разу мовчазно затаївся, принишклий у жалобі за загиблими в пожежах. Стримані службовці робили свою звичайну справу - допомагали туристам із возиками, відповідали на запитання подорожуючих з різних країн.
Нарешті Оленка побачила знайому емблему - їй сюди, на Київ ... Ух, скільки ж народу зібралося! Дітлахи, бідні, вередують, матусі ніяк з речами не впораються, а тут ще й німець некволих форм намотує кола поміж їхніх речей ... "Diese Russen mit ihren Sachen", - долинуло до Оленки його буркотіння. А що ж він хоче – хіба ж з Еллади вилетиш без сувенірів? Ось Оленка, як не любить подорожувати без багажу, однак набрала скільки - і посуд, і косметику, а туфлі - взагалі, як у цариці! Добре, що Оленка не страждає комплексом Попелюшки і може купити собі все самостійно, навіть цілих дві королівських туфельки грецької фірми DEMAGO!
"Diese Russen mit ihren Sachen", - знову почулося буркотіння німецького туриста. Пояснити йому, чи що, що ми - не росіяни, а українці? Чи не зрозуміє, напевно, хоча Оленці не важко висловити свою думку німецькою.
Ба, він же, виявляється, молодець - розвідав, де черга менша! Оленка поринула за німцем - може, залишиться більше часу на дьютік, для вибору ексклюзивної оливкової олії ...
В кав’ярню за філіжанкою кави не було настрою заходити - по-перше, багато народу, а по-друге ... як же нелегко зазвичай дається останній ковток "Еллініко» !
Оленка замислилася і не помітила, як німець уже опинився за нею в черзі - і не росіяни, до речі, в цьому винні, а його співвітчизники, які Оленку як даму пропустили вперед. Але грецькі службовці на стійці розгублено помітили:
- На жаль, тут тільки громадяни ЄС, а Україна - в іншу чергу ...
-Diese Russen mit ihren Sachen, - буркотів позаду той самий німець, надаючи свій європейський паспорт на контроль. І тут дівчина на стійці вирішила уточнити в нього, хто ж мається на увазі - адже в Оленки паспорт український, до чого ж тут росіяни, якими він так обурюється?
- А чим росіяни від українців відрізняються? - лаконічно запитала гречанка чистісінькою німецькою.
- За розміром валіз, - нічесоже сумняшеся, буркнув німець, схопивши свого рюкзачка.
Оленка мляво попленталася до іншої стійки, де народу прибувало й прибувало. Нарешті дійшла її черга.
- У Вас є багаж? - запитав її молодий реєстратор.
- Ні, - втомлено зітхнула Оленка. Авжеж, не віддавати ж у багаж красивий грецький посуд, а тим більше - королівські туфлі?
Реєстратор скептично поглянув на важкий баул, що перевищує норми провезення ручної поклажі. Невже змусить заплатити за надмірну вагу? Якісь гроші ще залишалися на картці, але - тільки на олію! Службовець раптово запитав:
- Знаєте, чому я Вас випускаю без додаткової оплати за багаж?
Оленка здивовано похитала головою.
- Тому що я впевнений: Ви обов’язково повернетеся! - посміхнувся юнак, прикріплюючи ярличка до валізки й видаючи посадковий талон.
«Відомо ж, повернуся! – забилося Оленчине серце. - Щоб знову побачити схід і захід сонця понад морем, від першого променя до останнього, відвідати стародавні грецькі монастирі, схопити хвилю свіжого морського вітру, аромат азалій та лимонів, печеної риби та баклажанів ... Щоб розжитися грецької шубкою і нової шкіряною сумочкою до чудового грецького взуття! Щоб зустріти нових друзів, цікавих знайомих, удосконалюючи свою вимову і не тільки. Щоб відчути подих вічності над прірвою життя і руку ... коханої людини! »
Оленці віддали паспорт. Тепер - прикордонний контроль. Тут натовп ще дужчий! Ні, їй не в європейський коридор, а разом з індусами в тюрбанах і євреями в ярмулках. Трохи віддалік на розстеленому килимку вибивав поклони в бік Мекки хлопець арабської зовнішності, тримаючи Коран у руці.
- Пропустіть, пропустіть хутчій, наш літак на Пітер відлітає, - відштовхуючи Оленку, метушилася висока дівчина, яку екзотичні джентльмени покірно пропустили (китайські туристи недавно полетіли). Всі зрозуміли російську - ніякого мовного бар'єру!
Оленку призначили до середньої кабінки паспортного контролю – яке було ж її здивування побачити того самого прикордонника, який не хотів її впускати до країни!
- Ааа, сестра Нікоса Ікономопулоса, - він не без цікавості вкотре вивчив Оленчин паспорт і прочитав напис на футболці. - «Хоча у серці знижка є - воно не продається»! Зустріла брата? – єхидно посміхнувся.
- Так! - чесно відповіла Оленка. Чому «чесно»? Тому що споріднену душу вона вже знайшла і, мабуть, не одну.
Штамп в закордонний паспорт, а далі - митниця. Задзвеніло намисто під рамкою - значить, це справжня коштовність, куплена в позаминулому році в аеропорту Елефтеріоса Венезелоса! Таке самісіньке, як у бабусі! Не обов'язково бути багатою, щоб цінувати красу. Але якщо «багатство» претендує на корінь «Бог», то краще вірити в Бога, ніж козиряти багатствами. Бабуся народилася в багатій родині, але краса - це більше, ніж гроші, підфарбовування та косметика. Це - гармонія, коли ти не «жертвуєш», не «робиш добрі справи», а співіснуєш добрим по суті! Бо різниця відчутна, так само як між "кохати" і "займатися коханням": можна оплатити "заняття любов'ю", але не можна купити любов! Бабуся без жалю продала те прекрасне фамільне намисто заради порятунку сім'ї від голодомору - вона по-справжньому любила свою родину, нічого не втрачаючи із продажем намиста. Його відсутність не зробила бабусю менш красивою - навпаки, до останніх днів усі захоплювалися її зовнішністю, а внутрішній світ незмінно перебував в гармонії мудрості і добра, незважаючи на перипетії життя в Радянському Союзі. Її доброта полягала НЕ в тому, що вона ПРОДАЛА намисто в обмін на мішечок гречки, хоча це можна воістину назвати "доброю справою", без сарказму - коли жертвуєш свої, а не відібрані в інших людей коштовності. Доброта - в тому, що бабуся НЕ ПРОДАЛА свою обручку, що грецькою мовою пишеться ... "βέρα"!
Нарешті після детального огляду намиста Оленці відкритий доступ до дьютіку ... Запах дорогих парфумів звідусіль. Ні, час повертати до іншого відділу - за олією, і обов'язково дотягти це грецьке золото до Києва!
- Ви все це забираєте? - здивовано запитав молодий касир (гречанки в цей пізній час вже не працюють, на відміну від касирок українських аеропортів - остання касирка дьюті-фрі навпроти вже зачиняла касу відділу косметики), побачивши п'ять літрових бутлів з різних грецьких островів і півостровів - Криту, Родосу, Закінтосу, Пелопоннесу і Халкідікі.
Оленка впевнено кивнула - якщо її не змусили доплачувати за надмірну вагу, то гроші на олію залишились на картковому рахунку! А тягар не важкий - тому що, по-перше, корисний, а по-друге - вже свій. Щоправда, крихітну сумочку тепер важче тягти - на яке ж плече її прилаштувати? Однак вона не сидить на місці ...
А, це щойно надійшло СМС від банку, скільки грошей залишилося (якщо залишилося). Треба дізнатись – може й на таксі з Борисполя вистачить?
Ні, це не банківська СМС - якийсь незнайомий номер написав грецькою: «Марія повідомила..."
Лист із Маті
І тут її бувала у бувальцях мобілка написала попередження: "Замалий заряд батареї" ...
О, не може бути – а кажуть "друг старий краще за двох нових"? Навіщо ж ти так зрадила, моя старенька мобілка-подруга?
Оленка безпорадно озиралася, скрізь шукаючи очима, в кого б попросити зарядку. Але туристи оснащені модерними смартфонами - їхня зарядка не підійде. Може, запитати службовців? Чи відмовлять вони, як той бармен на пароплаві?
А тим часом касир помітив її розгубленість і уточнив, чи не втратила вона свої речі. Оленка підтягла ближче до себе пакет з оливковою олією і баул. І тут вона побачила заповітний зарядний шнур біля комп'ютера касирки з відділу косметики, яка вже гасила світло біля каси ...
Не втрачаючи відблиску надії, Оленка показала їй згаслий екран телефону - вона вже забула як грецькі, так і російські слова, щоб висловити свої емоції .
- Нам не можна - доступ туристам до каси суворо заборонений, що Ви! - обережно прошепотіла касирка, відмахуючись від Оленки.
- Це СМС про людину з Маті, - задихаючись, вичавила з себе Оленка. Касирка мовчки підключила її мобілку до свого зарядного шнуру, завдяки щасливому випадку ще не відключеному від блоку живлення. Хвилина, поки заряджалась мобілка і розкривалася СМС, тяглася для Оленки цілою вічністю. Касирка кілька разів винувато зиркнула на неї - що ж ти відразу не розповіла, що це - не просто СМС, а лист надії з Маті?
Нарешті Оленка, затамувавши подих, розкрила повідомлення повністю і дочитала до кінця: «Костас прийшов до тями і промовив твоє ім'я. Легкого зльоту, м'якої посадки і якнайшвидшого повернення до Еллади! Янніс »
Оленка втратила з поля зору і касирку, і екран комп'ютера, навіть свій баул. Вона так і не зрозуміла, чи залишилися в неї гроші на картці - гріх витрачати мізерний заряд батареї для з'ясування мізерного сальдо. І якщо доведеться йти пішки з Борисполя на Київ - не страшно, навіть вночі, навіть за відсутності підбадьорюючої філіжаночки "Еллініко». Аеропорт засяяв перед Оленкою - пасажири не здавалися похмурими і квапливими, а навпаки - екзотичними і цікавими! Митники (кожен – на свій лад) здалеку виглядали ввічливими і тактовними. Щоправда, видимість погіршилась - не тільки блискучі лампочки, але й зрадницькі сльози заважають писати відповідь Яннісу.
Оленка присіла в залі очікування на лаву - добре, що з речами їй допоміг старенький грек, що летів із дружиною до Америки. Треба дещо відпочити перед останнім ривком у літак, а головне - хоч трішки заспокоїтися: «Господи, невже надія не вмирає? Невже Кохання живе на Землі не тільки за контрактом і не тільки надіями, і його, попри все земне життя, ще не спіткала «земна смерть»? Якщо це правда - тоді навіщо мені сльози? Чому ж серце ніяк не вгамується? Розум більше не належить мені, а думки летять крізь прірву до нього, до єдиної людини ... Я більше нічого не бачу поряд, крім нього ... ні, не забинтованого, а красивого і мужнього!
Але дещо все-таки бачу - засяяла далеко ... блискавка? Афіни часто проводжають блискавкою, ніби не хочуть відпускати, створюючи іноді найнеймовірніші перешкоди. Ні, цього разу не гроза - просто освітлення в аеропортівській кавярні таке: різнокольорові лампочки пробиваються крізь опівнічний морок, неначе сонячне проміння, яке висвітлювало ту церкву в порту Мармарі, відгукуючись на молитви. Лампочки, звичайно ж, не сонце, але без них - ніяк! »
Оленка зібралася з духом. Що ж відповісти Яннісу? Де знайти слова, щоб подякувати йому за порятунок від пожежі і ... безнадійності. Тепер Оленка впевнена: надія не вмирає, ані першою, ані останньою, тому не треба її ховати, краще - зберігати, перелітаючи з нею по життю усілякі прірви.
«Янні, я вже полетіла, але не літаком, а на крилах радості і надії!» Оленка озирнулася – не тільки сльози знову яскраво і впевнено заблищали біля виходу до посадки, крім зеленувато-фіолетових лампочок і яскравих прожекторів.
"Не все те золото, що блищить?" Сльози, всихайте швидше, цікаво розглянути - що ж світиться? «Може, хтось просто увімкнув смартфона, поки він «хапає останню хвилю », - подумала Оленка.
Та б пак, це блищить монетка - українські десять копійок, ось вона – добра вдача! В Україну за нею повертатися не обов'язково ...
«Я знову обовязково прилечу до Еллади і сподіваюсь, що все буде гаразд: у тебе, Марії та Костаса. Гадаю, ми скоро побачимося! Щиро дякую, Янні! »
Звичайно ж, «все гаразд» - це перебільшення, оскільки ми поки що не у Вирії: нас від нього відділяє ціла прірва, яку треба намагатися перестрибнути протягом усього життя. Але в Елладі здолати розрив між вічним і тимчасовістю істотно легше - адже саме тут, попри сморід диму, на крилах надії і кохання ... зустрілися два береги!
ID:
924378
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Мініатюра
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 07.09.2021 17:59:31
© дата внесення змiн: 07.09.2021 17:59:31
автор: Nikolska Mary
Вкажіть причину вашої скарги
|
