Лиш пишу, брешу і вертаю,
самовпевненість прикру мою.
Про ту правду, що так остогидло тримати,
картиной, яку я так часто пишу.
А ви скажете хто я? Чи правду несу?
Чи так сильно не можеш зрівняти ту руку,
що часто тримає долоню твою
Я боюся бути остання,
про яку всі згадають на мить.
І тому я так помагаю. У чому?
у вашій людський боротьбі.
А насправді ніхто ж так не знає,
як так ноги мої, ті тріщать.
А піску вже немає в очах,
лиш море, що сильне мішає,
зриває, зимові квітки в холодних сльозах.
Я ніхто. Я лиш самозванець.
Я лиш хочу здаватися кимсь.
Тим хто завжди вітає, знає і дбає,
а насправді лишаюсь сліпим.
