|
О, я люблю мовчазну вавилонську велич, що слова ненавидить, бо слово дороге й цінне, і грізне, і розплата за кожне - болісне народження.
О, я люблю наївне, титанічне пізнання міці власної, відчуття сили, що богів зневажає, змушує море вирувати і тягне з собою ланцюги в країни невідомі, щоб накинути на шиї народів ярмо.
О, я люблю гонорову зухвалість, завзятість біблійної людини, народженої із зубів змієвих, яка в очі жорстокого Яхве з люттю випалює перше прокляття: Сатана-Єгова, що брили зриває із землі, аби до неба жбурнути, розтрощити бронзовий храм убивці страшного, який власне плем'я за гріхи мордує, ним самим насаджені.
Я відчуваю, як зіниці мої заполоняють очі, тіло видовжується, росте, міцніє, плечі випростовуються, і на обличчя мені спадає світлий спокій божественного Мітри.
І настає мить, коли я відчуваю, ніби розкинувся на землі, і святкую чудернацьке відродження всіх народів і культур їхніх, мить, коли я схожий на того давнього Ксенофана, бога, в якому всі почуття переплітаються і всесвіт зливається в душу, не роздроблену почуттями, в єдинстві свому.
І коли простір зникає, і все летить у бездонну вирву, як камінь важкий, у воду кинутий; коли я не певен, чи існую, коли контроль над почуваннями втрачено; коли хвиля стирає свідомість, повертаючи на тисячоліття назад, і на мить я постаю в усій дивовижній наготі єства власного, в якому сила Роду й поривання плоті очищені, і знову перетворююсь на атом, який запліднити прагне; коли кров усесвіту потоком пінним ллється в жили мої, — тоді відчуваю я безмежне, невимовне щастя, таке широке й глибоке, як атмосфера, що оповила світ.
[...>
Я люблю, люблю вас усіх. І вас, подібних на звичайнісінького аргонавта, який у момент статевого поштовху відриває плоть свою від тіла матері, в самостійних пошуках самиці, яку запліднити поривається.
І вас, безугавним жаданням плоті охоплених, - вас, митців, які лише створюють ідеали утіх своїх і насолод.
І вас, пожадливих, заклопотаних, до розкошів і статків ласих, аби лиш забезпечити свої розмножені сперматозоїди - і це називаєте ви прагненням до особистого безсмертя.
І вас, бездумно марнотратних, - адже у дурості вашій імпульс потужний таїться, природи чуттєвої надлишок, що мільйонів сперматозоїдів потребує, аби запліднити одну жалюгідну яйцеклітину.
О, я люблю вас усіх, мені шкода вас, я зневажаю вас, - ви ж бо жити повинні, - ви перегній, що добривом є для майбуття нового, ви осередок і засіб хіті вічної, а брешете собі про обов'язок і любов до людства.
[...>
У мені - насолоди хмільний екстаз і холодний, продуманий розрахунок; часом віра моя сліпа, як у мученика святого, первісного християнина, - і водночас я глузую над усією святістю; я - містичний пустельник і я - запеклий служитель Сатани, чиї уста найчистіші слова промовляють одночасно з найогиднішим богохульством.
Мені здається, ніби чорно-багряної крови повінь затопила небо, а у вухах моїх скрегіт страшенний, що нерви ріже, немовби хтось розпилює скло, –
O qualis artifes pereo! (О, який митець помирає! - лат.)
Станіслав Пшибишевський, "Заупокійна меса", фрагмент
пер. із пол. О.Міськова
ID:
950935
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Поема
ТЕМАТИКА: Поетичні переклади
дата надходження: 19.06.2022 11:21:51
© дата внесення змiн: 07.08.2022 10:00:58
автор: Пра Дивляна
Вкажіть причину вашої скарги
|
